13 вересня – День вшанування пам’яті депортованих українців

Сьогодні в Україні вшановують пам’ять депортованих українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках. Ця пам’ятна дата встановлена відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 2018 року, і відзначається кожної другої неділі вересня.

9 вересня 1944 року УРСР та Польща уклали угоду про “взаємний обмін населенням”, внаслідок якої близько 700 тисяч українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини були примусово виселені зі своїх домівок, нагадує galinfo.

Цього року, 13 вересня, у Києві відбулося Віче пам’яті, яке організовує Київське товариство депортованих українців «Холмщина» імені Михайла Грушевського. Віче розпочалося о 10:30 біля пам’ятного хреста на алеї Героїв Небесної Сотні. У рамках заходу відбулася поминальна молитва та виступ свідків подій і нащадків жертв примусового виселення.

Історична довідка

Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів в Європі, зокрема між СРСР і Польщею. Для встановлення радянсько-польського кордону й усунення тривалих суперечок щодо спірних територій між українцями та поляками 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про “взаємний обмін населенням”: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі. 

До переїзду в СРСР підлягали усі громадяни української національності з теренів Холмського, Грубешівського, Томашівського, Красноставського, Володавського та інших повітів Люблінського, Ряшівського та пізніше з Краківського воєводств. Переселення мало бути добровільним, однак перетворилося на примусові депортації, які супроводжувалися репресіями, позбавленням майна, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей.

Підставою для переселення ставали списки осіб, що виявили бажання покинути Польщу, відмовитися від її громадянства й отримати паспорт УРСР. Причому виявлення волі могло бути письмовим та усним. Це створювало широкі можливості для зловживань. В угоді не були виписані критерії визначення національності тієї чи іншої особи. Врешті, основним показником для виселення стала ідентифікаційна картка нацистської окупаційної влади (Kennkarte), в якій були дані про віросповідання і національність. 

За згаданою угодою в 1944-1946 роках понад 482 тисячі українців примусово переселили до УРСР. В радянській Україні їх розселили на території 17 областей – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.

Тоді ж із західних областей радянської України до Польщі переселили майже 790 тисяч поляків та євреїв.

Продовженням депортації українців стала “акція Вісла”, проведена польським комуністичним режимом. У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч людей.

Наприкінці Другої світової війни новий польський прокомуністичний уряд, продовжуючи політику міжвоєнного уряду націонал-демократів,  поставив собі за мету мати моноетнічну державу, зачищену в різний спосіб від національних меншин, зокрема українців.

Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948, 1951 роках, – інформує galinfo.

Акція, що мала бути добровільною, не знайшла особливого відгуку серед українців. Тоді польська влада вдалася до насильницьких дій – повна ліквідація українського шкільництва, будь-яких проявів організованого українського громадського життя, дискримінація українців під час проведення аграрної реформи, непосильні обов’язкові податки, знищення Української Греко-Католицької Церкви тощо.

На першому етапі, що тривав від 15 жовтня до 31 грудня 1944 року вивезли понад 20 тис. українців, переважно мешканців Холмщини, що найбільше постраждала від антиукраїнських дій Польщі. Після Холмщини депортація продовжилась на Лемківщині, у Надсянні та Західній Бойківщині. На цьому етапі – від січня до кінця серпня 1945 року – переселили 229 685 осіб. З вересня 1945 року «евакуацію» проводили три спеціально підготовлені дивізії Війська Польського. На збори давалося лише кілька годин, при цьому люди залишали на покинутих місцях практично усе своє надбане добро – житло, майно, землю, худобу.

Кілька разів термін виселення українців продовжували – і офіційно депортація закінчилася у червні 1946 року. Хоча зачистка тривала ще до кінця липня. Загалом у 1944-1946 рр., лише за офіційними даними, на територію УРСР було депортовано 482,8 тис. осіб. Очевидно, що реальна кількість вигнаних українців була більшою.

У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада в ході Акції «Вісла» депортувала на північ і захід Польщі. Тоді впродовж кількох місяців було депортовано майже 150 тисяч українців. Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948 та 1951 роках.