«Як це – не сіяти пшеницю? Це ж наш хліб!». Історія аграріїв з прифронтової Дніпропетровщини, що тепер працюють втричі більше

Григорій Сковорода колись казав, що запорука щастя людини у сродній праці. Це точно про героїню цієї статті – Аліну Скрипник, яка вражає своєю наполегливістю та щирою любовʼю до землі. Починаючи з сімейних паїв, вона разом з чоловіком розширила фермерське господарство на два райони Дніпропетровської області. Попри близькість фронту та складнощі з логістикою, фермерам вдається триматись на плаву та виплачувати всю до копійки орендну плату за землю.

Про впевненість в собі при кредитуванні, страх їхати у поле під час війни та переманювання співробітників з МакДональдзу.

Від обробки сімейної землі до оренди паїв

Ми виросли в селі: тато возив зерно, мама – приймала його на складі. Тож я на землі з малечку. Чоловік мій такий самий землелюб як і я. Ще навчаючись в університетах, разом з батьками стали обробляти паї* у рідному селі Миколаївка у Васильківському районі на Дніпропетровщині.

*Пай – земельна ділянка, яку після розподілу колективних сільськогосподарських господарств (колгоспів) виділено його членам (прим. авт.).

Спочатку працювали на землі наших дідусів та бабусь, батьківській та паї мого чоловіка. Цього було вдосталь для старту. Тоді ж взяли перший трактор у лізинг, і чоловік сам обробляв всю землю. Часом лишався ночувати на господарстві: подушку під стіну підкладе – так і спав.

Сіяли ячмінь, пшеницю, соняшник і навіть пробували буряк, який у нашому регіоні не дуже розповсюджений. А ми садили, пололи і возили на цукровий завод, якого вже немає. Нині концентруємось на зернових, додали ще кукурудзу і другий рік плануємо спробувати ріпак, та все руки не доходять.

У 2017 році юридично оформили наше фермерство – відкрили ТОВ «Сура Агро». Назвали на честь річки Сура, що протікає між нашими полями. Нині маємо до 200 гектар у Васильківському районі, але більше розширились у Дніпропетровському. 

Нещодавно купили тік у селі Новомиколаївка, що колись був колгоспний. Це цілий комплекс: і вагова, і гараж для техніки, і зерновий ангар. Робимо ремонти і наводимо красоту: я насадила дерев та зробила клумби. 

На днях до нас приїхав менеджер (брати соняшник на аналіз): заїхав, на території розвернувся та уїхав. Передзвонюю і питаю: «Чому ви уїхали?». «А я думав, що я не на тік, а у чийсь двір заїхав – так у вас красиво!».

Коли відмовляє у кредиті банк, то це проблеми банку, а не наші

У 2020 році відкрилась державна кредитна програма «5-7-9%». Люди писали, що це лише для своїх. Але ми прочитали умови, зрозуміли, що ми підходимо, і подались. Перший млин комом – банк нам відмовив. Та ми, як нормальні люди, образились на цей банк і пішли в інший. Бо коли банк відмовляє хорошому клієнту – це проблема банку, і точно не привід опускати руки. За умовами програми треба було надати показники роботи, обороти, активи… І у нас все це було: і «біла» бухгалтерія, і люди працюють офіційно. Тому в інших банках вже без особливих проблем уклали всі документи і стали одними з перших учасників цієї програми в Дніпропетровській області. 

Оскільки програма була «сира», то багатьом аспектам доводилось вчити самих банкірів. Наприклад, їхній ризик-менеджер десь прочитав, що комбайн, який ми плануємо купити, може щодня обробляти по 300 га. «Навіщо вам така потужна машина?», – питали представники банку. Я ледь не луснула від сміху. Ми максимум 30 га в день осилимо на ньому! Така невеличка помилка, і вже хотіли нам відмовити. Ми пояснили, в усьому розібрались, хоча це і зайняло якийсь час.

Так і надалі купували техніку: у 2020 – сіялки і трактор, у 2021 році – комбайн з жаткою, у 2022 – самохідний навантажувач, ще одну жатку та замовили вантажний автомобіль з причепом, який змогли доставити нам аж в середині літа 2023-го.

Інша історія з грантами: на початку повномасштабної війни на нас вийшла бізнес-мережа сільських жінок. Пропонували гранти на 30 тисяч гривень. А я відмовила: «Най допомогу отримають ті, кому це важливіше». Менеджерка здивувалась, бо такої відповіді ще не отримувала. Але я ж то розумію, що 30 тисяч нам сильної допомоги не зроблять, а я займу чиєсь місце. Того, хто можливо втратив все. Ще через деякий час знов звʼязались вже з більшою пропозицією. Тож замовила мобільну ємність для перевезення палива на 600 літрів, аби не тягати по полях каністри.

Зараз хочемо запустити переробку і розпочати з соняшникової олії. Обладнання, що очищує ядра, плануємо отримати від наших партнерів, у яких купуємо насіння. А для пресу я написала заявку на грант: пройшла кілька місячне навчання й от чекаємо результат. Сподіваємось, що все вдасться. Але якщо ні, то все одно маємо купувати. Так, буде важче. Але за переробкою – майбутнє.

Не знизили виплати по оренді ні на гривню

Навесні 2022 подзвонили конкуренти-фермери: «Домовимося, що будемо платити людям зерном, а не грошима, бо нам зараз складно». 

Стоп, у нас в договорі як написано? Людина сама обирає, як хоче отримати плату: грошима, зерном або продукцією. Ми ж не знаємо, чи тримає сімʼя господарство. Чи був випадок, коли сімʼя потребувала гроші на навчання дитини – і навіщо їм те зерно? Так і виплачуємо.

Як це вдається під час війни? Ми збільшили на 10% кількість землі в роботі. Люди регулярно приходять і кажуть: «Хочу віддати вам свій пай, бо у вас кращі умови». І раніше ми були раді кожному гектару й стабільно нарощували обʼєми, зараз більше вирощуємо зерна, а в грошовому еквіваленті його менше – ціни впали вдвічі. 

А логістика… ви собі не уявляєте, як все стало складно! Наприкінці серпня уклали контракт з елеватором на 300 тонн пшениці й почали возити своєю машиною. Аж раптом дзвонять: «Ми не можемо возить, бо Польща не дала вагони». Інші пропонують забрати по 4 тисячі (при собівартості 6 тисяч), але ми поки тримаємось. Аналогічно із соняшником: хто дає нормальну ціну, до них черги по чотири доби. 

На полі легше: у тракторі звʼязок поганий і тривоги менше чутно

Може секрет успіху в тому, що ми дійсно любимо цю роботу й всі рішення ухвалюємо з чоловіком спільно. І так простіше, бо одна голова добре, але ж дві краще.

Поза штатом маємо 7 людей, але ще допомагають батьки і старша донька. Та й чоловік працює за десятьма напрямками – абсолютно на всій техніці їздить! Я ж на господарстві не ходжу, а бігаю. Всі жартують, а я не можу інакше – стільки роботи! Всі ми під час війни стали працювати втричі більше, і спимо нині по 4 години.

Робота рятує нас від тривожності. На початку вторгнення всі були приголомшені й не знали, що робити. Та вже у березні робітники стали дзвонити і питати: «Чи можна вийти на роботу?». 

Інші фермери хвилювались і тримали частину полів незасіяними. Ми собі не могли таке дозволити. Як це – не сіяти пшеницю? Це ж наш хліб. Навіть якщо вона буде у збиток, та будемо у будь-якому випадку сіяти. Важко, але куди діватись? 

Виїжджали на поля і працювали. Страшно? Звичайно! У нас у Дніпропетровському районі багато всього падало з неба. Тому вирішили не їздить хоча б при темряві: уламки ракет можуть щонайменше колесо проколоти, а що якщо воно не до кінця розірвалось? Вже по світлу їхали, звозили ті залишки на господарство – цілий музей зібрався. 

Так і працюємо далі. От найняли на нову машину нову людину. До речі, а прийшов водій до нас (не повірите!) з МакДональдзу. Для нас важливий показник: це ж світова компанія, що піклується про своїх співробітників, але все ж таки він перейшов до нас. Каже, що йому ближче сільське господарство, бо він сам з села і починав колись з фермерства, та і їхати далеко у місто не треба.

Наше господарство росте, та окрім праці у полі ще маємо вдома город з помідорами та картоплею. «А чому Аліна манікюр не робить?», – часом питає хтось новий. Та який манікюр, коли я постійно як не в полі, то на городі або в клумбі! І річ у тому, що я від цього отримую задоволення. Дивлюсь на прополоті грядки, на зірваний бурʼян, і мені так добре від цього. Напевно в цьому і є наше українське щастя.