Житло, робота, навчання і медицина: як біженці з Дніпра живуть в Іспанії

Іспанія надала прихисток понад 137 тисячам українських громадян, які вимушені були виїхати через розв’язану росією війну, та прийняла на лікування й реабілітацію десятки українських воїнів. Про родину, яка знайшла притулок від війни у цій теплій країні, але мріє повернутись додому, розповість сайт «Наше місто».

На ранок була війна…

24 лютого Марія прокинулась від телефонного дзвінка, старша донька вчилась у Києві. “Мамочка, ти тільки не переживай, почалась війна. Київ бомблять!” – на тлі схвильованого голосу Галини всім тілом відчула, як здригнулось від вибухів повітря – Дніпро теж почали бомбити!

«Ми обговорювали, що робитимемо, якщо війна почнеться, але ніхто не міг повірити у те, що це насправді станеться! Ми домовились, що зустрінемось у місті Самбор на Львівщині, і старша донька разом з моєю племінницею відразу виїхали з Києва на захід! Ми з молодшою Христинкою не зрушили з місця, я думала, що все швидко закінчиться… я не хотіла нікуди їхати… батькам по 80 років, залишати дім і дачу вони не планували…», – ділиться спогадами Марія.

За 26 годин Галина з двоюрідною сестрою дістались міста Самбір, досить швидко вдалось знайти помешкання, власники житла просто приймали у себе тих, хто їхав зі сходу, не обмежуючи ні час перебування, ні кількість пожильців. Дівчатам дуже пощастило, що вони виїхали в перші години широкомасштабного вторгнення. Вони проїхали по Житомирській трасі до того, як там утворився затор і загарбники жорстоко розстріляли колону біженців… Вони проїжджали через Гостомель, бачили військову техніку, людей у формі, але ще нічого не було зрозуміло і цивільних ніхто не чіпав.

«Галя дзвонила нам у Дніпро і наполягала, щоб ми з Христиною їхали! А ми все не наважувались… По всіх трасах вже були блокпости, комендантська година – машиною я б сама не поїхала! Евакуаційні поїзди мене лякали не менше, але іншого варіанту на той момент не було! Взяли з собою єдину невеличку валізу, переважно доньчині книги і необхідний гігієнічний мінімум. Я боялась загубити у натовпі доньку. Але нам пощастило зустріти мого колишнього пацієнта – він буквально заштовхнув нас у вагон, разом зі своєю дружиною і маленькою донечкою, за добу ми були на Львівщині», – згадує Марія.

У Самборі родина провела трохи більше тижня, всі там були як рідні, господарі запрошували залишатись, скільки знадобиться, а війна, тим часом, розповзалась по українським територіям…

«Я  ніколи не мріяла виїхати за кордон! Є люди, які марять цим, але я дуже «домашня». Я наважилась виїхати тільки заради безпеки дітей! Ніхто ж не думав, що це розтягнеться на роки… Ми їхали максимум на кілька місяців!», – говорить Марія. Країни, що межують з Україною на той момент, вже не могли приймати біженців, все було переповнене у Польщі, Чехії та Словаччині.

«Нам сказали, що є оренда на квартиру у Мадриді, це далеко. Тоді ми ще не уявляли, як насправді складно орендувати житло в Іспанії. І ми наважились їхати, подумали, що там тепло, і ми зможемо пересидіти трохи і повернемось додому», – розповідає дніпрянка.

Квитки до Мадриду взяти не відразу вдалось. Спочатку автобусом до Відня і тільки потім літаком до Мадриду. Втомлені далекої дорогою дівчата прибули у столицю Іспанії.

«Ми заплатили за оренду квартири і поселились. Але квартира була абсолютно порожня! Тобто нам все довелось купити! Ліжка, посуд, одяг — бо ми фактично нічого не взяли з собою! Це все було дуже дорого! Тим паче, що ми ж приїхали тимчасово!» – досі схвильовано розповідає Марія. Та головним на той момент було відчути себе у безпеці.

Як підтримують іспанці

Відразу як заселились, дівчата поїхали до центру прийому біженців, облаштованому у госпіталі на околиці Мадриду.

«Документи оформили досить швидко. Документ про тимчасовий захист на території Іспанії. Він дійсний 2 роки і закінчується у квітні 2024 року. Зараз ми дуже переживаємо, на скільки нам його продовжать. Також, ми отримали пластиковий проїзний на всі види транспорту на 1 місяць. Була ще така перша одноразова допомога — засоби гігієни, їжа. Нам цього вистачило надовго і ми за це дуже вдячні! Були, ще якісь програми для українців, але про них треба було десь дізнаватись… ми не знали… Тому фактично ні в чому не встигли взяти участь. Отримали один раз продуктовий набір від Червоного хреста», – розповідає Марія.

Варто зважити на те, що Іспанія не належить до держав з розвиненою системою соціальної допомоги, тут не передбачено великих виплат протягом тривалого терміну.

Різні організації (Червоний хрест-Cruz Roja, Карітас) надають житло та допомогу (як-то одяг, продукти), також волонтери шукають безкоштовне житло з безкоштовним харчуванням, оформлюють медичні картки для безкоштовного лікування.

«Медицина безкоштовна, як і для резидентів Іспанії. Це дуже важливо, бо я мама, – наголошує Марія – З того, з чим ми стикались – ургентна допомога надавалась дуже якісно, вчасно і абсолютно безкоштовно! Як медик можу сказати, що на українцях там не економлять, виконують безкоштовно серйозні і досить вартісні операції! Багато людей, яких я знаю особисто, отримали якісну медичну допомогу! Наприклад, хлопчику встановили кохлеарний імплант, безкоштовно, і дитина тепер добре чує. Його батько переніс операцію на серці, у нього були проблеми ще в Україні, по дорозі йому ставало зле, але після операції він вже відновився і знайшов роботу. Однак, якщо в Іспанії ви звернетесь із застудою чи кашлем, вам призначать максимум парацетамол», – віджартовується Марія.

За станом фізичного здоров’я у родині спадкових медиків звикли стежити, а от до психологічних складнощів дівчата виявились не готові.

«Це дуже важко – нові запахи, нова їжа, нова мова, нові правила життя! У мене був сильний стрес, до того ж я намагалась все це приховати від дітей, що позначилось на моєму самопочутті! Я познайомилась з психологинею – українкою, яка допомагала мені витягти з емоційної ями молодшу доньку, потім мене, а тепер ми взагалі подруги. Вона рятує нас від стресу і ностальгії, а я допомагаю їй з фізичним здоров’ям», – щиро ділиться мама двох дітей.

У перші місяці наші героїні не цікавились принадами старовинного Мадриду, адже болісно переживали відірваність від дому і від усього звичного. Вболівали за ситуацію в Україні, за тяжкі бої, за тих, хто лишився вдома.

«Іспанці не винні, що ми перебуваємо у такому стресі, що не можемо помічати нічого навколо себе! Потихеньку почали виходити, прогулюватись містом! Речі почали купувати трохи повільніше, не галопом — потрібна терміново кофта, бо змерзли! А знайомитись з магазинами, цінами, знижками. Ото вже тоді ми почали помічати красу! Мадрид неймовірний! Ми опинились тут випадково, але щиро закохались у це місто!» – розповідає Марія.

Робота

Біженці в Іспанії мають право скористатись послугами біржі праці. Втім, українські дипломи не дають там жодної переваги. Підтвердити і актуалізувати свою освіту можна, але цей процес займе 3-5 років і він вимагає гарного знання іспанської.

Наша героїня дізналась, що за іспанським законодавством вона не може претендувати на виконання будь-якої кваліфікованої праці, та оскільки постійних виплат немає, про роботу треба було якось подбати.

«Я знайшла групи і почала давати оголошення, що можу робити масаж і надавати деякі послуги краси. Адже отримала додаткову освіту просто перед війною. Багато українців працює в Іспанії нелегально, і я вирішила спробувати. На диво, перша клієнтка подзвонила досить швидко. Вона запитала, скільки це коштує, а я не знала, що їй відповісти, і побігла дізнаватись ціни по салонам масажу в Мадриді. Та сама перша клієнтка допомогла мені знайти і придбати масажне ліжко, підказала, де замовити розхідні матеріали. Таким чином, моя перша клієнтка стала мені ще й чудовою подругою! Згодом у мене стало багато клієнтів, це переважно українці, які досить давно живуть і працюють в Іспанії. Ми подружились і почали допомагати одна одній!» – з теплотою в голосі ділиться Марія.

Одна з клієнток запросила Марію працювати до свого салону. Для цього довелось оформити приватне підприємництво, щоб сплачувати податки.

«Можна було і не робити цього, але я хочу бути законослухняною мешканкою держави. Тепер я приватний підприємець, я сплачую податки. І це дуже дорого!» – щиро зізнається Марія.

Діти

Старша донька Марії – Галина – отримувала вже другу вищу освіту, коли почалась війна. Вона доросла і самодостатня, але не хоче лишати маму з молодшою сестрою самих в Іспанії, хоч спокуса повернутись до Києва і продовжити навчання була досить сильною.

«У кожної з нас були моменти слабкості. Христинка від початку дуже сумувала за домом. Галина почала збиратись додому не відразу, але дуже рішуче. Бо продовжувати навчання не можна дистанційно, потрібно тільки особисто відвідувати лекції. Для неї це дуже важливо! Мені довелось навести багато аргументів, щоб спинити її. Тільки обіцянка до кінця війни триматися разом, дана одна одній в перші дні вторгнення – вплинула на Галю»  – говорить Марія. Вона щиро пишається донькою, свій перший диплом дівчина отримала в Китаї, по приїзду в Іспанію відразу почала давати уроки онлайн, що приносило, може, і невеликий прибуток, але додавало впевненості, що трьом тендітним жінкам вдасться впоратись з усіма викликами нового життя в новій країні.

Згодом Галина почала розсилати резюме у пошуках роботи, адже її диплом міжнародного зразка, і його підтверджувати не потрібно. В результаті, молода фахівчиня з китайської філології отримала пропозицію від серйозної міжнародної корпорації. Кілька місяців тривали перевірки і з квітня 2023 року Галина має постійну роботу і стабільний дохід, що тішить всю родину.

Молодша, Христина, ще навчається у школі. У Мадриді є українська школа, в якій навчається дівчина за українською програмою. Але відвідує й іспанську школу. Це дві різні системи навчання, закінчуються вони з різницею в один рік, що дасть можливість двічі спробувати вступити у вищий навчальний заклад. Христина дуже сумує за домом, але не втрачає нагоди краще пізнати особливості життя в Іспанії.

Війна триває, і ніхто не може сказати точно, коли вона закінчиться. Українці живуть і потроху призвичаюються до нових реалій, вчать мову, обростають знайомими. Але продовжують вірити в Перемогу і чекати нагоди повернутись до рідних домівок.

За матеріалами Наше Місто.