Вони теж «діти війни»: у Дніпрі 96-річна бабуся піклується про собак, яких кинули господарі (Відео)

Валентина Яківна, напевно, найстаріша зооволонтерка у Дніпрі. Їй 96 років. Проте незважаючи на такий поважний вік і, м’яко кажучи, невисокі доходи, жінка опікується безпритульними тваринами. Вона сама не знає, скільки у неї підопічних. Бо увесь час на подвір’я приходять усе нові і нові собаки. Старі, молоді, цуценята, безпородні і родовиті – господиня приймає усіх і годує тим, що сама їсть, і чим допомагають інші волонтери. Саме з їх допису у соцмережах журналісти і дізналися про цю унікальну благодійницю. Мешкаючи одна у напіврозваленій хаті, бабуся навіть під час Великої війни знаходить можливість допомагати тим, хто через людську недбалість та байдужість опинилися на вулиці.

Валентина народилася у 1927 році у невеличкому містечку Орськ в Оренбурзькій області. Тоді це був Казахстан. Своє дитинство жінка пригадує з посмішкою. Найяскравішим його спогадом є корови та кози, яких пасла з 8 років. Незважаючи на поважний вік, Валентина Яківна пам’ятає найдрібніші деталі, навіть те, як кози спеціально плуталися поміж корів, щоб вихопити соковиту траву. Сім’я, в якій було четверо дітей, жила небагато, проте дружно і щасливо. Поки їх не торкнулася радянсько-фінська війна, де був тяжко поранений батько. А в 1941-му увірвалася Друга світова війна.

Життя 14-річної дівчинки перетворилося на пекло. Школу їй замінила важка робота на заводі, черги за картками на отримання продуктів, недитяче розуміння, що завтра може не настати. Ті страшні часи Валентина Яківна пам’ятає, як сьогодні.

Батько працював на залізниці і брав мене з собою. Була неподалеку така станція «Жовті Води». І от почали йти вагони з солдатами, молоді такі всі хлопці у вагонах, де раніше перевозили скот. По радіо повідомили, що почалася війна. У школі одразу припинили навчання, лікарів забрали, вчителів також. У нас був глибокий тил, привозили тільки важко поранених. Згодом відкрили вечірню школу, потім я пішла працювати на завод.

Не менш яскраві спогади у жінки залишилися і про День Перемоги.

Я йшла на завод вулицями старого Орську. Тоді був умовний поділ на старе і нове місто. І тут по радіо оголосили, що війна закінчилася. Люди вибігли з будинків, обіймалися, кричали від радощів. А я перед собою і досі бачу дідуся. Ну, це тоді я думала, що він дуже старий, а насправді, може, років 50-55 йому було. У подраних кирзових чоботях, якомусь брудному хламітті… А на руках тримав цуценя, таке ж брудне і нещасне, як і сам. І танцював з ним, ридаючи. От так для мене почалася Перемога! А далі йшла новим містом, а там поранені виходили на балкони, у чому були, хто в простирадлах, хто у спідньому. Махали один одному руками, посміхалися і плакали одночасно.

Після війни Валентина Яківна ще деякий час попрацювала на заводі і поїхала вчитися у Ташкент на агронома. Вийшла заміж, і у 1958 році разом з чоловіком, якого направили працювати у Дніпропетровськ на м’ясокомбінат, назавжди переїхала в Україну. У подружжя народилися донька Оля і син Олексій. Наразі вже троє внуків і шестеро правнуків – всі хлопчики.

З Андрієм ми прожили майже 50 років, декілька місяців не вистачило до золотого весілля. Він отримав поранення під час Другої світової війни, через які увесь час хворів. Був у полоні в Германії. Там нацисти дуже знущалися, кололи йому якісь експериментальні препарати. Разом з другом з Грузії зміг втекти. Коли тікали, на них напали собаки, дуже порвали, у нього по всьому тілу були шрами. Тяжкі спогади. Андрій ніколи не любив про це розповідати.

Важко дається Валентині Яківні і розмова про сьогодення. Повномасштабна війна росії проти України для бабусі третя в житті.

Я немовби відчувала, що трапиться лихо. Напередодні 24 лютого (2022 року – ред.) мені стало настільки погано, що втратила свідомість і пролежала на підлозі ніч і день. Чула, що дзвонить телефон, але піднятися не могла. Вижила тільки завдяки моїм собакам. Дейзі лежала під правим боком увесь час, Міккі – на ногах, а Муть – з іншого боку. Отак мене дочка і знайшла. Приїхала, бо переживала за мене. Так я і дізналася, що знову почалася війна. Знаєте, у мене на вулиці жило багато друзів, знайомих мого віку, та наразі всі померли. І я їм заздрю, що вони не бачать цього жаху. Говорила нещодавно з онучкою Оленою, у неї один за одним знайому чоловіки їдуть на війну. Плакали разом, що таке коїться у 21 сторіччі.

Продовжуємо розмову про чотирилапих друзів старенької. Частина з них – своєрідні «діти війни», яких кинули господарі, коли тікали з Дніпра. Як, наприклад, Дейзі. Її залишила напризволяще сім’я, яка виїхала в Канаду.

До Дейзі у мене ніколи не було собак, тільки великий і гарний кіт Марс, який вже помер. Така ж доля спіткала і Міккі. Та її вже немає, на жаль. Думаю, отруїли сусіди. Далі була ціла трагедія. Померла жінка, яка жила через декілька хат. Її поховали. А згодом чую, що за парканом скулять, плачуть цуценята. Я їх годувала, поїла два дні, а на третій вони всі гуртом прийшли до мене на подвір’я. Ну куди ж їх подінеш цих маленьких нещасть?! Трьох забрали знайомі. А Гуля і Малиш лишилися. Ще є Муть. Сама не знаю, чого її так назвала. Отак і живемо тепер разом.

Жінка годує собак тим, чим і сама харчується. Донька Оля купує курині шлунки, голови, субпродукти, з яких Валентина Яківна готує каші і супи. Ветеринари такий би раціон не схвалили, та, не дивлячись ні на що, всі тварини у неї виглядають чудово. Тому що живуть у любові і турботі. Сама бабуся на життя не скаржиться, розуміє, що і країна, і місто переживають скрутні часи. Тільки просить, щоб небайдужі люди допомогли їй відремонтувати дах, який тече. Через це її скромне житло стає ще й холодним і вогким. Зв’язатися з бабусею можна за номером телефону 093 741 21 55.

За матеріалами Наше місто.