«Це ремесло мене рятує». Майстриня з прифронтового села на Дніпропетровщині вчить дітей сіномотанню та допомагає ЗСУ
Ірина Северин мешканка села Росішки побачила сіно, та їй подумалося, що з нього може вийти щось красиве. Так і сталося, хоча вмінню передувало багато невдач і поколоті руки.
Доки триває війна, плани про успішний бізнес майстриня поставила на паузу. Як передає свій досвід дітям та навіть створила власний волонтерський рух – в матеріалі.
Ми – біля фронту, працювати ніде
Я мешкаю у невеличкому селі Росішки у Петропавлівській територіальній громаді, що на Дніпропетровщині. Лінія фронту дуже близько. Від нас однакова відстань як до Дніпра, так і до Донецька. Але, дякувати Богу, ми у глибинці, то в нас тихенько.
У Росішках до війни було кілька сотень жителів, але торік приїхало багато переселенців. Люди є, а роботи – немає. Я працювала директоркою будинку культури, а два роки тому у мене закінчився контракт. Рік я була «на біржі», і лише цього року мене взяли на віддалену роботу у Будинку творчості дітей та юнацтва Петропавлівської селищної ради. Працюю керівницею вокального гуртка, а також сіноплетіння та сіномотання.
Нове ремесло допомогло пережити горе
Коли я очолювала будинок культури, ми з дітками щороку їздили на різні фестивалі та ярмарки. 12 липня у Петропавлівці завжди святкують День Петра і Павла, влаштовують виставку. Майстри возять свої вироби: вишивки, якусь випічку, ще щось. Пригадую, як років шість тому напередодні цього дня я подумала, що хочу привезти щось незвичне. Що саме – ідей ще не було.
У нас є корова, зветься Ромашка. Памʼятаю, я йшла і побачила сіно. Щось я задивилася, та й, думаю, зайду в інтернет гляну, чи можна з нього щось зробити. І що? Побачила, що з цього, виявляється, творять дива.
Я спробувала. Перший виріб у мене вийшов дуже кривий і косий. Ох, як я тоді руки поколола, порізала. Але це був перший досвід. А відтоді я, багато попрактикувавшись, стала досвідченою майстринею.
Це ремесло мене рятує. Торік, 24 березня, наша родина пережила велике горе – у Харкові загинув мій молодший син Павло. Йому було 30 років. За життя він дуже захоплювався тим, чим я займаюся. Я продовжую це робити заради памʼяті про нього.
Я розробила план, як перетворити навички на дохід
Працюю у двох техніках: сіноплетіння та сіномотання. Завдяки першій зазвичай створюють екопосуд. Сіно складається у пучечки, потім вони змотуються та зшиваються джгутовою ниткою і циганською голкою. А ось сіномотання – це робота зі швейними нитками. Для неї потрібно мʼяке сіно, без довгих стебелів, яке обмотується нитками. З цього можна створювати різні вироби, переважно – дитячі іграшки та сувеніри.
Чотири роки тому я навчалася в онлайн-школі «Майстерня», і ми тоді досліджували, чи є ще на близьких до моєї територіях інші майстри, які працюють у цих техніках. Зʼясувалося, що здебільшого це розвинуто на Заході України. Дуже мало фахівців у наших краях.
Ще під час навчання я розробила бізнес-план, як перетворити свої навички на дохід. Однак, на жаль, через повномасштабну війну наразі довелося поставити мрії про заробітки на паузу. Зараз усі зусилля, як і в інших українців, спрямовані на волонтерство та допомогу ЗСУ. От переможемо – і розвиватиму бізнес, допомагатиму економіці країни.
Не очікувала, що багато дітей прийдуть на заняття
Коли я вже набралася досвіду, вирішила поділитися ним із дітьми. Подумала, що для них важливо зараз відволікатися, не думати про війну. Я вирішила сходити на дитячий майданчик та запропонувати діткам щось типу гуртка. Звісно, подзвонила ще батькам охочих, розповіла, чому я навчатиму їхніх донечок і синочків.
У день, коли мало бути перше заняття, я чомусь думала, що ніхто не прийде, і я буду і далі сама працювати у своїй майстерні. Але ж ні: прийшли, здається, 17 діток. Я була дуже здивована. Памʼятаю, сказала: «Ой, а я ниток взяла небагато. Давайте спочатку подивитеся». Чимало тих, хто тоді прийшов, займаються у мене і досі.
Діти починали з того, що обмотували сіном сердечка з картону. Потім вони вже почали робити без картонки. Відтак я навчила їх виготовляти пташок, котиків, зайчиків, когось там ще. Вони вже стільки всього намотали, що я не встигаю їх доробляти. Дітки, буває, кажуть: «Бо, яке в нас воно криве вийшло». А я їх заспокоюю: «Не хвилюйтеся, я удосконалю, зроблю гарно. Наступного разу принесу і покажу». І в них потім подив, бо не впізнають своїх звірят.
Діткам – розвага, армії – гроші
Дітей на гуртку ставало більше, і я вирішила організувати молодіжний волонтерський рух. Довго думала над назвою і зрештою зупинилася на «Сіно-craft об’єднує!». І цей рух справді поєднав діток із нашого села та переселенців.
У межах руху ми безкоштовно проводимо майстер-класи, які дозволяють познайомити з технікою сіномотання і дорослих. Водночас є обовʼязкова умова – придбати вироби, зроблені дітьми. Усі кошти ми передаємо на ЗСУ. Це, до речі, факт, який найбільше надихає і мотивує юних майстрів і майстринь.
Кошти ми вже передавали благодійній організації «В єдності наша сила», а ще місцевим волонтерам у Петропавлівці. Зараз у нас назбиралася тисяча гривень із продажів. Коли ми її передамо, загальна сума внеску на армію становитиме 4480 гривень.
А ще ми виготовляємо сувеніри на продаж. Деякі з них навіть поїхали до Польщі. Я возила на виставку свої вироби, то великі рідко купують, а ось маленькі мають чималий попит. Найбільше людям подобаються сердечка та пташки, прикрашені жовто-блакитними стрічками, на яких написано «ЗСУ».
Сіно – матеріал не вічний
Вироби з часом втрачають форму, особливо якщо зроблені неправильно. У дітей бракує сил, щоб добряче натягнути нитку. Але я всі їх доробляю, щоб вироби простояли роками. У мене самої є роботи, яким уже по шість років. Загалом якісно зроблені вироби технікою сіноплетіння точно простоять приблизно пʼять років, а сіномотання – трішки менше.
Серед мрій – «Сіноленд» і наметовий парк
У мене дуже багато мрій. Найбільша – відкрити парк «Сіноленд», щоб розвивати зелений туризм. Там не просто стоятимуть фігурки, а з ними можна буде взаємодіяти. Якщо це кінь, то дитина зверху зможе посидіти, з сіна можна буде зробити лабіринт. Це буде особливо цікаво мандрівникам, які до нас приїжджатимуть.
Туристам, звісно ж, треба буде десь зупинятися. І в цьому контексті я мрію відкрити готель із невеликими будиночками із сіна. Це буде щось схоже на намети, у яких навіть матраци та подушки будуть із сіном усередині.
Наразі продовжую працювати з дітками, розвивати їхні навички. Бог забрав у нас рідну дитину, а натомість дав можливість працювати з іншими. Тому передавати їм знання я вважаю за покликання.
За матеріалами Шо там
Авторка: Вікторія Коломієць
