Таких хірургинь в Україні одиниці. Як жінка з Луганська рятує нерви військових
Перед операцією Оксана Мироненко зазвичай прокручує в голові все, що має зробити. Якщо випадок нестандартний — відкриває на телефоні додаток з анатомією людини в 3D-форматі. Майже не фарбується, бо після операції все одно треба буде вмиватися, але часом вдягає яскраві хірургічні шапочки — наприклад, з різнокольоровими ящірками.
Її робочий день насичений і починається вже о 5 ранку. Жінка мчить до різних лікарень на безоплатні операції для військових, на місяць має понад тридцять. Далі — на склад свого благодійного фонду. Вона отримує сотні дзвінків та повідомлень про допомогу маломобільним людям. «Я щодня працюю з людським болем», — говорить хірургиня.
Та, хто лагодить травми
Мої дідусь і бабуся — лікарі. Тож моє майбутнє було визначене: вступила до медінституту, а коли треба було вирішити, яку спеціалізацію обрати, не вагалася, бо хотіла оперувати.
Стала хірургинею кисті. Така професія мені подобається, бо є видимий результат: була травма — ти її полагодив, було погано — стало добре.
Я завжди мріяла про військову хірургію. Це складно, але все одно цікаво.
Не так усе легко гоїться, на жаль. Зараз романтика розвіялась, і ти просто робиш свою роботу, бо це вже рефлекс. Або це сутність. Якщо людині потрібна допомога — я допомагаю.
Практики з хірургії в Луганську вистачало: багато промислових і шахтних травм, вогнепальних поранень тощо. Тож коли у 2014 році до мого дому прийшла війна, то досвід у мене вже був.
Ми з чоловіком обоє лікарі, тому зосталися в лікарні. Потім люди почали роз’їжджатися, були постійні обстріли, блокада. Та влітку, коли було найбільш гаряче в усіх сенсах, ми лишалися, попри все: без світла, води, зв’язку, серед міста — справжня польова хірургія.
Коли все трохи стихло, у вересні 2014 року ми виїхали з Луганська й оселилися в Бучі. Було складно знайти роботу, хоч ми й мали величезний досвід. Та все ж вдалося якось налагодити життя.
Вирішила, що не хочу вдруге окупації
У 2022 році війна вдруге прийшла до нашого дому: Буча опинилася в епіцентрі бойових дій. Знову не було електрики, і я вирішила: ще раз бути в окупації з двома дітьми не хочу. Вивезла сім’ю до Києва, а батьки ще залишалися. Коли вони врешті вирішили виїхати, то мама загинула в дорозі, а батько був поранений. Батька я витягнула завдяки волонтерським контактам, і ми поїхали далі, бо в Києві не було сенсу лишатися.
Наступного дня дісталися до Вінниці, щоб перебути в друзів. Я сиділа вранці на кухні перед айпадом, відкрила мапу й просто вибрала найбезпечніший напрямок з мого погляду. Так ми опинилися в Івано-Франківську. Я вимушена тут бути, а натомість хочу додому, в Луганськ. Але не маю туди дороги.
Заснували фонд у пам’ять про маму
У березні 2022 року ми з сестрою організували спільний благодійний фонд. Звісно, офіційно фондом від став уже влітку, але вже з початку весни ми почали активно працювати. Назвали його на честь мами — «Наш Сокіл», бо її прізвище — Соколовська.
Напрямок, з якого фактично почався фонд — маломобільні переселенці. Це одинокі люди, які жили своїм життям. Іноді сусіди заходили допомогти чи соціальні працівники — це була їхня зона комфорту. А коли прийшла війна, їх уже ніхто не годує, обстріли, холодно — вони не можуть самі вижити. У березні 2022 в Кремінній росіяни розстріляли будинок пристарілих з танка. Там були лежачі люди… От яка боротьба з ворогом.
Волонтери евакуйовували людей звідки могли. Спочатку їх везли абсолютно стихійно: когось знайшли, привезли на потяг і все. Дзвонять мені: «Зустрічай. Їх 43. Ми не знаємо, коли приїде поїзд, але завтра».
Загалом таких людей направляли в різні області — Київ багато прийняв і Львів. Я була у Франківську, тому аж 800 людей приїхали сюди. Що з ними робити? Я розуміла, що багато лікарень були порожніми, тож можна розміщувати людей там. Звісно, легко це не вдалося — мені всі чинили супротив, бо не хотіли брати на себе відповідальність.
Але почали знаходитися люди, які повірили, наприклад, голова Лисецької ТГ Анатолій Лущак. Він мені тільки сказав: «Людей треба рятувати, то давай робити». Для нього був основний критерій — людські життя.За ніч ми завезли в порожню лікарню 51 людину. Персоналу було складно, вони взагалі не розуміли, що робити. Але я з ними стояла на сортуванні.
Організувала все по телефону: швидкі зустрічали людей, чоловік мій допомагав розподіляти пацієнтів у машини.
Будь-яка нація перевіряється на людяність саме ставленням до старих і немічних. На Заході України всіх хворих називають «слабими». І от ставлення до «слабих» — це твій тест на адекватність як людини.
І хоч дах над головою ми їм знайшли, а от їжі, памперсів, ліків не було. Я зверталася до небайдужих людей і шукала це все, а ще допомагала з відновленням документів, адже багато хто втратив свій паспорт.
Частина цих людей тепер живе в державних закладах, геріатричних пансіонатах, лікарнях. Більше сотні людей досі потребують допомоги. З ними буває складно, це правда. Але вони люди, які мають право жити, і бажано в нормальних умовах, бо вони потребують догляду. Тому я цим і займаюся.
Слово «памперси» в моєму житті звучить за день разів 50. Коли питають, чим мені допомогти, то я кажу: «Памперси для дорослих!». У мене розхід 3 000 доларів на місяць — це тільки на памперси. Тож якщо мені хтось вагон подарує, я буду дуже рада.
Мені допомагають. Колеги зі Схід SOS знайшли гроші, і ми побудували декілька терапевтичних центрів для літніх людей, в лікарнях зробили ремонти.
Я щодня працюю з людським болем і знаю, що зверху насиплеться ще. Але в кожній лікарні, в кожному місці, де я волонтерю, є люди в темі — в їхніх очах я бачу віддачу, вони переймаються та роблять більше. Знаходити своїх — ось що зараз мене тримає. Так, я буду боротися за своїх підопічних, бо якщо нічого не робити, то нічого й не буде.
30 операцій на місяць
Допомагаємо і цивільним, і військовим — працюємо зі шпиталями, закуповуємо потрібну апаратуру, інструменти, ліки.
У нас був випадок: у людини пневмонія, легені відмовляли. У державній лікарні сказали, що вже нічим не допоможуть. Ми перевезли пацієнта в іншу лікарню, знайшли на пів мільйона обладнання, і людина вижила. Бо рятувати будь-яке життя будь-якою ціною — це правильно.
Моя історія як лікарки-волонтерки почалася з проєкту «Перший добровольчий хірургічний шпиталь». Його організували місцеві, але багато лікарів-переселенців теж брали участь.
Півтора року я з ними пропрацювала, було багато пацієнтів. Зараз проєкт зосереджений більше на реабілітації, тож я вже не з ними, а сама організовую безоплатні операції для військових. Так не треба ні з ким погоджувати рішення. Є декілька лікарень в Івано-Франківській області, з якими ми домовилися, що коли їм треба допомога, я до них приїжджаю.
А наприкінці тижня працюю в Києві в «Добробуті». У цій клініці теж дуже багато військових лікуємо. Якщо це військова травма, то це безплатно, але й для інших хронічних хвороб є знижка. Навіть у столиці я можу їздити в інші дружні лікарні та допомагати. У мене з собою завжди є свої інструменти, апаратура, особистий бінокуляр — подарувала собі на день народження. Це такий пристрій для збільшення, адже я займаюся дрібними нервами. А ще капці, шапочки, костюмчик, шовний матеріал специфічний, навіть таблетки для хворого. На місяць я маю понад 30 операцій — і волонтерських, і на роботі.
Уже 18 років я є хірургинею — таких оперуючих травматологинь в Україні, мабуть, 5-6. А чоловіків — тисячі. І кожен з них вважає, навіть інтерн першого року, що він крутіший за мене. Звісно, є ті, які працювали зі мною і знають, на що я здатна, але досі є думка, що хірургія — це для чоловіків.
Мені з самого початку казали, що я все одно нічого не доб’юся, в мене нічого не вийде, що ця робота мені не потрібна — краще б дітьми займалася. Врешті, у мене є 30 операцій на місяць. І діти теж виросли.
Мабуть, у кожного своя доля — я завжди беру щось складне. Щоб це вивезти, треба мати якісь внутрішні ресурси. А я дуже зла на це життя, бо мене з дому вигнали двічі, маму вбили, і я сильно реагую на те, що життя дуже багатьох українців покалічене.
Робимо так, щоб культею можна було користуватися
Коли почала працювати в Києві, то помітила, що ніша периферичних нервів не зайнята. Дуже мало спеціалістів цим займаються — травматологи бояться, а в нейрохірургів інша специфіка. Є тільки в Інституті нейрохірургії одне відділення та ще кілька лікарів з Інституту травматології.
Оскільки в мої базові навички хірургині кисті входить і робота з дрібними нервами, то тут я просто «піднялася» на великі нерви, тож тепер займаюся й цим. Так сталося, що тепер у мене специфіка роботи — це якісь невеликі, нескладні дефекти шкіри.
Є ще один напрямок, за який я беруся — робота з ампутаціями. Коли лікарі ампутують кінцівки, то завжди намагаються зберегти максимум. Але культя або кукса (частина кінцівки після ампутації) все одно буде якийсь час боліти, бо намагатиметься рости. Генетично закладено, що кістки, нігті, волосся та нерви ростуть, тож зміни будуть постійно, і треба буде підлаштовувати це до протезу.
Кожному пацієнту треба знайти майстра з обслуговування на майбутнє — це як кожному треба перукар. До того ж змінюються технології, і протези ставатимуть все кращими. Тепер у мене є пацієнти, які й за рік можуть приїжджати та просити щось доробити.
І з болем боремося, і з формами, і з функційністю. Робимо так, щоб культею можна було користуватися — вдягнути протез і бігати. Бо що довше людина не вдягає протез, що довше лежить після травми, то менша ймовірність, що вона буде в майбутньому ним користуватися.
Ми зацікавлені в тому, щоб усі наші травмовані відновилися максимально, а можливість одягти протез — це відновлення. Ми не повернемо руку чи ногу, але якщо навчимо користуватися протезом і він буде зручний, то людина може жити повноцінним життям.
Авторка: Олеся Богдан
