Релігійні страхи. Чим завершиться спроба політиків об’єднати православних християн?

Українські політики регулярно свідомо чи не свідомо втручаються в церковні справи. Йдеться не лише про ухвалення рішень на рівні держави. Часто політики є найбільшими меценатами церкви, спонсорують побудову храмів, жертвують церковникам на їхню діяльність, дарують коштовні подарунки. Як громадяни – цілком мають на це право.
Про це повідомляє Інтернет-видання «ДНІПРО. ГОЛОВНЕ» з посиланням на «Слово і діло».
Ні для кого не секрет, що церква в українському суспільстві користується неабияким авторитетом. Це, мабуть, одна з небагатьох інституцій, якій українці довіряють найбільше. Звісно, знаючи це, політики прямо чи опосередковано можуть грати на почуттях вірян. Наприклад, можуть стати прихожанами однієї з церков, зробити акцент на своїй релігійності. Це додасть електоральної ваги, адже традиційно люди краще ставляться до політиків, які демонструють свої високу моральність. Проте такий «церковний кодекс» для політиків не завжди діє безвідмовно.
Нарешті, є ще один вимір, в якому перетинаються держава та церква, – національна безпека. І тут дуже важливо зрозуміти, де межі втручання політиків і держави виправдані, а де – ні. Адже в Конституції України, зокрема в статті 35, ідеться про те, що релігійні та церковні організації відокремлені від держави й жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.
Цього тижня президент Петро Порошенко оголосив важливу новину: Україна може отримати єдину помісну церкву. Про це начебто йшлося під час його зустрічі зі Вселенським патріархом Варфоломієм. До того ж на такий крок начебто готові й члени Синоду. До чого може призвести така активність глави держави – розглянемо всі плюси й мінуси.
Проблеми з єдністю в Українській православній церкві існують давно. До того ж це очевидний суспільний подразник. Тема дуже чуттєва і для вірян, і навіть для українських громадян, які не вірують.
Спроби об’єднатися в єдину помісну церкву самі церковники здійснювали вже неодноразово. Востаннє діалог щодо зближення УПЦ (МП) та УПЦ (КП) й можливості створення єдиної помісної церкви відбувся в 2014 році після смерті митрополита Володимира. В 2015 році УПЦ (КП) та УАПЦ також провадили перемовини про можливе об’єднання. Однак досі всі дії церковників не були успішними.
Звісно, основна перепона – підпорядкованість УПЦ (МП) Російській православній церкві. Там вважають усіх, хто не з Московським патріархатом, «розкольниками». Тож про діалог ітися не може. А зважаючи на те, що РПЦ чітко координує свої дії з провладним курсом Кремля, діяльність УПЦ (МП) в Україні має відповідний нахил. В умовах фактичної війни з РФ це дуже небезпечний чинник.
У червні 2016 року Верховна Рада вже надіслала звернення до Вселенського патріарха Варфоломія I з проханням видати томос (указ) про автокефалію православної церкви в Україні.
І ось майже через два роки про це вирішив відверто говорити президент. Звісно, єдина помісна церква – гарна в усіх сенсах ідея для України. І хоч глава світської держави не мав би втручатися в церковні справи, в умовах реальних загроз національній безпеці такий крок цілком виправданий.
Якби не кілька «але». По-перше, немає жодних відчутних підстав, що Вселенський патріарх чи Синод, які вірні давнім релігійним традиціям, ось так просто погодяться на створення окремої української церкви з прямим підпорядкуванням Константинополю. Часи, звісно, змінюються, однак такий крок суттєво погіршить відносини церковного керівництва з Москвою.
По-друге, Петро Порошенко зробив сенсаційну заяву в останній рік свого президентства. Не те щоб це було якось заборонено, однак було цілком точно передбачено, що релігійне питання приверне увагу українців. А, можливо, й відволіче від решти не менш резонансних суспільних проблем. А це вже історія про боротьбу за рейтинги.
По-третє, в команді президента не приховують, що ідею з єдиною помісною церквою підтримують в УПЦ (КП) та в УАПЦ. Мовляв, тепер слово за керівництвом УПЦ (МП), яка також має визначитися, на чиєму вона боці. Результат передбачити не складно.
Заява президента потягнула за собою ланцюжкову реакцію інших політиків. Звісно, кожен із них захищає власні електоральні здобутки, а тема створення єдиної помісної церкви, особливо серед проросійських політичних гравців, є дуже чуттєвою.
Так, категоричну заяву оприлюднили в «Опозиційному блоці». Опозиційні політики вважають, що втручання держави в церковні справи «призведе до ще більшого розколу як в українському суспільстві, так і в українському православ’ї».
У самій УПЦ (МП) взагалі висловилися ще критичніше. Мовляв, ініціатива про створення єдиної помісної церкви «завершиться великим пшиком», а самі церковники згодні на автокефальну церкву, але «на канонічних засадах». Зрештою, в УПЦ (МП) також вдалися до суто політичних заяв, натякнувши, що нинішня влада використовує релігійну тему для привернення уваги виборців.
Справді, така ситуація з гучними заявами щодо створення єдиної помісної церкви вже мала місце в 2009 році. Тоді з подібними пропозиціями до українців звернувся третій президент Віктор Ющенко. Історія закінчилася нічим.
Загалом, ідея про умовну «заборону діяльності» УПЦ (МП) як однієї зі структур, яка цілком свідомо працює проти української держави в інтересах Кремля, з’явилася в 2015-2016 роках. Ця ідея формалізувалася в два законопроекти №4511 «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких перебувають у державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором» та №4128 «Про внесення змін до закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (щодо зміни релігійними громадами підлеглості)».
Обидва документи були внесені до порядку денного ще 18 травня минулого року, втім, так і не були розглянуті народними депутатами. Вочевидь, зіграв фактор страху та можливості провокацій – саме того дня «Опозиційний блок» та низка проросійських сил стягнули до Києва велику кількість прихожан УПЦ (МП) на «молебен» до Верховної Ради. Звісно, до цього процесу долучилися самі церковники.
Варто додати, що самі законопроекти дійсно націлені на втручання держави в церковно-релігійні справи. Йдеться не тільки про національну безпеку, в контексті якої буде суттєво переглянута й діяльність УПЦ (МП), але й про низку інших аспектів. Наприклад, у законопроектах ідеться про те, що в своїх статутах церкви мають чітко закріпити зобов’язання поважати суверенітет та державну цілісність України, й у разі порушення цих норм отримають відповідні санкції. Аж до заборони діяльності в разі винесення судом відповідного рішення. А ще – погоджувати з органами виконавчої влади призначення єпископів та офіційні візити закордонних гостей. Тобто такі норми справді є втручанням у діяльність відповідної церкви. Однак, як свідчать реалії, ці норми можна вважати більш ніж доцільними в умовах війни.
Цікавим є ще один аспект створення єдиної помісної церкви. Що буде із самим процесом об’єднання приходів на місцях? Чи не призведе це до численних регіональних конфліктів на релігійному ґрунті на місцевому рівні? Це запитання залишається відкритим. Це важливий аспект національної безпеки, адже УПЦ (МП) володіє значним мобілізаційним та фінансовим потенціалом. Прихожани церкви – це не лише люди похилого віку, але й активні громадяни з дуже войовничими поглядами та неприхованими антиукраїнськими позиціями. Вони в разі необхідності можуть скласти кістяк антидержавницьких акцій протесту з усіма найдраматичнішими наслідками.