Пухкий хліб для містян і військових: як маленька пекарня в Харкові стала прихистком

Щоранку Тетяна приходить у заклад Pakufuda в Харкові та їсть улюблену випічку зі своєї пекарні «Пухке», що розташована в підвалі закладу. Пекарі починають готувати ще вдосвіта, аби з 9 ранку містяни могли випити кави з круасанами, данішами зі свіжими фруктами чи солоними сендвічами.

На початку повномасштабної війни цей заклад став прихистком для сорока харків’ян, а хліб і печиво полюбили захисники, які обороняють Харківщину та для яких Тетяна регулярно організовує збори. 

Для ШоТам Тетяна Сінюгіна розповідає, як її пекарня «Пухке» показує людям, що навіть у прифронтовому місті життя продовжується.

У Парижі захопилася не вежею, а випічкою

Я народилась у Кременчуку на Полтавщині, а до Харкова переїхала 14 років тому. Хоч за фахом я є психологинею, але ще під час навчання почала цікавитися кулінарними шоу та готувати сама. Уже за рік після завершення університету я відкрила свою маленьку домашню кондитерську та готувала для знайомих на замовлення. Кілька років працювала вдома, поки не зрозуміла, що мені бракує спілкування з людьми та грошей, тому пішла працювати баристою в кав’ярні.

Усе змінилося п’ять років тому, коли я вперше побачила Париж. Там скуштувала справжню французьку випічку та познайомилася з вишуканою культурою споживання хліба. Я захопилася створенням хліба як щоденного продукту — все було дуже простим, але натуральним і дуже смачним. Тому я повернулася до Харкова й захотіла від тортів перейти до якісної випічки та хліба. 

Тоді ж мої друзі саме відкривали свій простір Pakufuda в Харкові — кав’ярню та клуб настільних ігор. Вони запросили мене приєднатися до них, аби я відкрила свою маленьку пекарню в підвалі їхнього приміщення та продавала свою випічку на вітрині. 

Відкрилися перед пандемією й возили випічку на велосипедах

Так почалася історія моєї пекарні «Пухке», яку я створювала без великих інвестицій чи бізнес-плану — я купила лише маленьку пічку, холодильник, бойлер, столи та витяжку. Проте в мене було велике бажання робити своє так, як я це бачу. Назва саме така, бо я хотіла, аби вона була простою та ніжною, як сам хліб. Так вийшло, що пекарня «Пухке» розпочала свою історію саме перед початком пандемії.

Тоді в пекарні зі мною працювала дівчина, яка теж любила експериментувати з випічкою. Коли почався ковід, ми возили продукцію людям на велосипедах або ж доставляли її пішки. 

Восени попит збільшився, і я вже запрошувала на роботу інших пекарів. Від початку ми старалися готувати випічку, як для себе. Це відображається на високій собівартості продуктів, бо ми ферментуємо тісто більше доби. Я їм нашу випічку щоранку й хочу, аби вона завжди була саме такою, тому не буду на ній заощаджувати — я завжди була за якість, а не кількість.

У перший день вторгнення зробили в закладі «ремонт»

Я не хотіла вірити, що може бути повномасштабна війна, хоча знайомі часто про це казали. Ми з партнерами обговорювали, що маємо робити, якщо буде вторгнення, бо відповідали за велику кількість працівників. 

24 лютого я мала працювати на зміні зі своїми пекарями, тому прокинулась о 5 ранку. Ми з командою зібралися в просторі, перекрили всі виходи та замалювали білою акриловою фарбою вікна — хотіли, аби з вулиці виглядало, що приміщення неробоче.

Я та мої партнери виїхали з міста в перший же день, взявши котів у переносках та наші закваски для випічки. Залишили ключі друзям, аби вони могли заховатися з рідними — в пекарні залишилося багато продуктів, тут було дуже тепло. 

Ми з хлопцем поїхали до батьків у Кременчук, а згодом виїхали на Франківщину. Тут я почала працювати в ресторані, а ще допомагала людям, які випікали для військових. Разом з ними навесні вперше приготувала печиво з родзинками та передала захисникам на Ізюмський напрямок — це було дуже символічно.

Пекарня стала прихистком для майже пів сотні містян

Наші друзі, які залишилися в Харкові, з першого ж дня прихистили в пекарні близько сорока людей з району. Вони не жили тут усі разом: хтось ночував кілька ночей, хтось — три місяці. А ще в нас зупинялися іноземні журналісти, які розповідали про ситуацію в Харкові.

Перші кілька днів люди не брали наших продуктів, бо сподівалися, що це все ненадовго, а згодом готували печиво, булочки, хліб з наших борошна та цукру. Нею пригощали містян на вулиці, волонтерів і військових, а ще носили випічку дітям, які переховувалися в метро. Також готували для захисників. Роботу координувала моя працівниця Ксенія, і за ці місяці там змогли спекти понад пʼять тонн хліба. Я просила брати все, бо так відчувала, що долучаюся до допомоги, будучи далеко від дому. 

Наші друзі та знайомі з теплом і вдячністю згадують про пекарню, яка стала для них прихистком. Вони раділи, що жили не в холодному підвалі, а в зручному приміщенні, де можна було користуватися речами. А мені було дуже цінно, що, зокрема, завдяки пекарні вони залишилися живі.

Відкрила перший збір як подяку за захист мого міста

Вимушене переселення було дуже болючим, адже це не мій вибір. Мені було важливіше повернутися додому, попри обстріли, ніж бути в безпеці, адже там дім, робота та близькі люди. Коли в травні над Харковом перестали літати літаки та стало менше ворожих артилерійських обстрілів, я поїхала назад.

У перший вечір після мого повернення я познайомилася з військовими, яким раніше передавала випічку з Івано-Франківська. Вони приїхали до мене додому, я їх обійняла й запитала про потреби. У той же вечір відкрила свій перший збір, аби подякувати людям, які захищають моє місто. 

Допомагати захисникам зборами продовжую дотепер, і до цього завжди активно долучені пекарня та кав’ярня. Ми постійно придумуємо розіграші, а в кав’ярні на барній стійці лежить каска, в якій можна залишити донат на військо.

Уже у серпні, за кілька місяців після мого повернення, ми знову почали працювати в пекарні та продовжили випікати для військових. Каші та іншої їжі їм вистачало, а от свіжого хліба та солодкого, яке підтримує тиск і настрій, було мало, тому ми й намагалися їх забезпечувати цим. Бувало й таке, що випікали понад 500 кілограмів печива на місяць.

Військовим завжди було дуже цінно, що ми цю випічку готували для них самі. До нас часто приїжджали забирати печиво бійці однієї з бригад, що були в нашій області, але завжди везли його не лише до своїх, але й до інших бригад, які розташовувалися поряд.

Кожен ранок починається з булочок у пекарні

Відтоді майже два роки ми працюємо щодня. Щоправда, на початку цього року зробили вимушену перерву на 11 днів, адже приміщення було пошкоджене через ворожий обстріл. Ми боялися, що не зможемо відновити роботу після таких руйнувань, але нам вдалося, а наші гості допомогли зібрати кошти, за які ми встановили нові вікна. Тепер ми впевнені, що зможемо подолати все.

Зараз люди майже не грають в настільні ігри, бо зараз це для багатьох не на часі. Людей менше, бо Харків є прифронтовим містом, і багато містян виїхали ще у 2022 або ж під час російського травневого наступу цьогоріч. Працювати складніше, бо нема визначеності, але ми продовжуємо.

Моя робота теж змінилася, бо я вже не працюю з випічкою так часто — тепер це робить моя професійна команда. Я ж щоранку приходжу сюди снідати, обговорити з командою процеси закваски та способи покращення наших смаколиків. Майже щодня я спілкуюся тут з гостями та друзями. А ввечері ми теж зробили собі приємну традицію — поливаємо наш газон, який посадили біля закладу, аби гості могли там посидіти.

Моя пекарня є для мене місцем сили, куди я можу прийти в будь-якому стані та надихнутися. Це важливе продовження мого життя, і мені подобається дивитися на результати та людей, яких вона до себе притягує. Саме завдяки їй я знайшла хороших друзів і знаю, що сюди приходять люди, які мають такі ж цінності та ставлення до світу, як і я.

Нещодавно ми висадили тут виноград, аби він обвивав нам стіни. Думаємо, що така маленька дрібниця може підтримати нас і наших гостей та показати, що життя все одно продовжується.

Авторка: Марія Лаврів