Маріупольці здобули тут дах: як у Дніпрі працює унікальний гуртожиток для переселенців

Війна-біда накрила Маріуполь вже першого дня повномасштабного військового вторгнення рашистів в Україну. Ракетні удари вбивали десятки мирних городян, руйнували будинки та надії їх мешканців. В більшості маріупольці переїхали до нашого міста. Страшні та водночас чудові історії порятунку журналісти «Наше місто» почули у першому в Україні соціальному гуртожитку для маріупольців, який відкрився у Дніпрі у квітні 2023-го.

Приїжджайте, отримайте ключі від кімнати

Ще півтора роки тому у маріупольців Наталії Нижник та її сина Тимофія було все гаразд. Ну чи майже добре. Затишне зелене місто, в якому приводів для радості було достатньо. Одне тільки море – мільйон насолод.

– Маріуполь – чудове місто, – посміхається Наталя. – Було… Стільки зелені, парків. А ще море. Моря нам не вистачає. Ми ж морські люди.

Але всі епітети та захоплення, на жаль, у минулому часі. Все це було раніше. До лютневого ранку 2022 року, коли молода мама почула страшенні вибухи. Тоді здавалося, що справжня війна ще не зовсім накрила Маріуполь. Вона тільки трохи налякає городян, постоїть навшпиньки біля тріснутих вікон і забереться геть. Так уже було 2014-го. Але через вісім років усе виявилося набагато страшнішим. І Наталя з сином вирішила переїхати до мами, у безпечніше, як їй здавалося, місце – ближче до «Азовсталі».

До маминого приватного будинку на Торговій прилетіло трохи пізніше – 17 березня 2022-го. Так, що від будинку залишилися одні руїни.

– Я готувала обід і раптом щось упало мені на голову, – згадує Наталя Нижник. – Перед очима все почорніло. Почула голос сина. Він мене кликав, а потім заплакав. Мама жила у великому  будинку на чотирьох господарів. Прилетіло на бік сусідів. Рухнув дах. Чоловік десять загинули. А я в істериці говорю мамі: «Дивися, дах впав, а жодне скло не розбилося!» Дітей діставали з-під завалів. Вони, звичайно, страшенно перелякалися. Мій Тіма теж.

Потім діти спали три дні. Стрес! Випробування, які випали на долю 8-річного Тіми, не кожен дорослий витримає. Адже він – дитина з аутизмом.

– Моєму синові особливо складно, – зазначає Наталя. – Намагаємося хоча б прийти до того, що було. Лікар каже: «Має відновитися». Але коли? Поки дитина закрилася. Адже він так цікавився машинками, пазлами, головоломками. Справжній хлопчик.

Щоб усе стало, як і раніше, потрібні заняття, заняття, заняття. Кожне таке заняття – крихітний крок до звичного життя. Маленьке диво. Вся історія порятунку мами з сином – низка таких маленьких чудес.

Вижити в маріупольському пеклі – вже диво.

– Я, правда, дивом вижила, – розповідає вона. – Усі будинки на Торговій обстріляли і від них взагалі мало що лишилося. А наша сторона будинку вціліла. Диво, що нас врятували та вивезли у більш-менш безпечне місце. Потім якимсь чудом знайшлася колишня свекруха. Мама моєї подруги допомогла зв’язатися з нею. Зателефонували.

Зателефонувати в розбитому ворогом Маріуполі теж було непросто. Зв’язок працював дуже нестабільно. Це також диво. І, звичайно, справжнім дивом можна вважати, що Наталі та Тимофію вдалося покинути Маріуполь, який став смертельно небезпечним, і переїхати в Дніпро.

– Через телеграм-канал “Я – Маріуполь” на удачу подала заявку на поселення в цьому гуртожитку, – ділиться Наталя Нижник. – Щиро кажучи, не вірила, що її задовольнять. Думала, що це для літніх чи багатодітних сімей. А тут я одна з дитиною. Але за тиждень мені подзвонили і сказали: «Приїжджайте, отримайте ключі від кімнати». Тепер Наталя із сином живе у відносно спокійному Дніпрі, але сподівається, що якось повернеться до рідного Маріуполя. До рідного та улюбленого моря.

Третій син народиться вже у Дніпрі

У Віталія та Яни Кіз двоє синів. 24 лютого 2022-го війна розбудила молодих батьків о п’ятій ранку.

— Рано-вранці пролунав вибух, — згадує Віталій. – рвонуло за кілька кварталів від нашого будинку. Дружина прокинулася, почала плакати. Діти спали. Ми зрозуміли, що почалися військові дії і все ж таки сподівалися, що великої війни не буде. Але з кожним днем небезпека ставала все очевиднішою. Неподалік від нас була військова частина, звідти стріляли з гаубиці. Приходила відповідь. Старший син дуже боявся. Не хотів вилазити з-під ліжка. І ми були змушені залишити будинок.

Декілька днів сім’я прожила в церкві на лівому березі Маріуполя. Спочатку там було більш-менш спокійно. Але в душі не вгамовувалась тривога.

– Ми люди віруючі і сподівалися, що Бог якось проведе нас, збереже та врятує, – продовжує розповідь глава сімейства. – Так і вийшло. До церкви ракети та снаряди не потрапляли. Але Яні було дуже страшно, не так за себе, як за дітей. Вирішили виїхати. А невдовзі після нашого від’їзду вогнем накрило й церкву.

Виїхати із міста під постійними обстрілами було проблематично. Але залишатися і ризикувати як власним життям та й життям синів було неможливо.

– Виїжджали на одному мікроавтобусі, – згадує Віталій. – Моя сім’я, батьки, родина сестри. Їхали під обстрілами. Минули останній блокпост і вже за межами міста побачили, як під’їжджають окупанти. Дуже шкода, що не могли попередити наших хлопців. Їх оточували.

Оселилися в Іживцях Чернівецької області. Жити там і можливо, і комфортно. Але знайти роботу у селищі з населенням у 3000 осіб не так просто. А чим годувати сім’ю?

— Я за фахом зварювальник, — ділиться маріуполець. – Ось і вирішили перебратися до великого міста, де працевлаштуватися реальніше. Від знайомих дізналися, що можна відправити через телеграм-канал заявку на поселення у соціальному гуртожитку у Дніпрі.

Сьогодні сім’я живе у цьому соціальному гуртожитку. Віталій Кіз упевнений, що роботу у Дніпрі він обов’язково знайде, і тоді жити стане легше. Тим більше, що скоро буде поповнення: Яна готується втретє стати мамою.

– У нас двоє синів Сергій та Артем, – розповідає Яна. – І, звісно, на початку повномасштабної війни мені за них було дуже тривожно. Зараз чекаю на третю дитину. Сказали, що син буде. Дуже хочеться, щоб у наших дітей та у нас все було добре. Щоб настав мир, і ми повернулися до рідного Маріуполя. Це наше рідне місто. Там залишилися моя мама та дядько.

Подібні надії в кожній з 35 сімей, які проживають у соціальному гуртожитку для маріупольців. Адже хоч би як чудово не було в гостях, а вдома все-таки краще. Якось ці мрії збудяться. Після нашої Перемоги.

Це лише початок – буде ще два

  Сьогодні маріупольці, які дивом вирвалися з пекла, почуваються в відносній безпеці. Вони безкоштовно проживають у комфортних кімнатах: у кожній є необхідні меблі та побутова техніка, враховані елементи доступності. Звісно, це не рідні стіни, але після стільки випробувань та поневірянь, маріупольці раді, що стали мешканцями першого в країні соціального гуртожитку для переселенців.

Відкрилося воно у квітні 2023 року. Це пілотний проект та результат спільної роботи мерій Маріуполя та Дніпра, Донецької військової адміністрації, держави та донорської допомоги партнерів.

— Насамперед, це була необхідність, — розповідає Надія Астаніна, яка тимчасово виконує обов’язки директора гуртожитку. – Адже люди лишилися без даху над головою. Ідея соціального гуртожитку належить Вадиму Бойченку, міському голові Маріуполя. Йому запропонували гуртожиток у Дніпрі. Взяли в оренду один із вузівських гуртожитків, зробили ремонт і 27 квітня 2023 року відкрилися. Сьогодні у нас мешкають 35 сімей. Звичайно, це неможливо було б зробити без підтримки Офісу президента, Міністерства освіти, Донецької ОВА, міського голови Дніпра Бориса Філатова. Допомогли уряд Франції, Міжнародна організація з міграції, Фонд Ріната Ахметова, Гуманітарна місія «Проліска».

  У майбутньому спільними зусиллями дніпровської та маріупольської влади у Дніпрі планується відкрити ще два соціальні гуртожитки.

Автор Олександр РАЗУМНИЙ, фото Володимира ФЕДОРИЩЕВА.