На якого президента чекають українці?

Українська політична система переживає кризу. Українці не довіряють політикам і чекають на нові обличчя.
Про це повідомляє Інтернет-видання «ДНЕПР. ГЛАВНОЕ» з посиланням на «Українська правда».
За всіма опитуваннями розрив між головними кандидатами у президенти – щонайбільше кілька відсотків. Причому лідери рейтингів балансують на межі 10% голосів.
У трійку потенціальних президентів за кількома опитуваннями потрапив і Святослав Вакарчук. Навіть соціологи в розмові з УП зізнаються: не очікували такого результату. Співаку віддають від 6 до 9% голосів, хоча президентських амбіцій він офіційно не оголошував.
Ще однією сенсацією стала вже офіційно зареєстрована партія «Слуга народу» шоумена Володимира Зеленського, яка в разі парламентських виборів зібрала б 4%. Це більше, ніж партія Міхеіла Саакашвілі «Рух нових сил» (1,7%) і «Свобода» (3%).
«У нас зараз приблизно 26 потенційних кандидатів. За різними опитуваннями від 37 до 44% виборців, які точно голосуватимуть, не готові віддавати голоси за жодного з них. Потенціал нового кандидата дуже великий», – запевняє експерт Інституту політичної освіти Олександр Солонтай.
«Якби сьогодні були президентські вибори, переміг би «інший кандидат», – посилається на одне з останніх досліджень директор фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна.

Хоча в Україні відчувається критичний запит на нові обличчя в політиці, осіб, які могли б задовольнити його, не бачить абсолютна більшість населення.
Так, 67% опитаних вважає, що Україна потребує нових політичних лідерів. Проте лише 19% думає, що такі лідери вже є.
«Причина – розчарування в сьогоднішніх політичних елітах. Таке буває часто, коли суспільство надає великий кредит довіри якомусь конкретному політику, у нашому випадку – президенту. За цим завжди настає великий відсоток розчарування», – стверджує Бекешкіна.
Експерти запевняють: тенденція не нова, а українська політична система насправді переживає кризу довіри з моменту набуття країною незалежності. Оскільки майже від початку в політику прийшли бізнесмени, а партії перетворилися на політичні проекти, у яких функцію ідеології виконують популістичні лозунги.
«У нас на всіх виборах, за винятком 1999 року, перемагала опозиція, і це не випадковість. І за партійними списками теж, – пояснює Ірина Бекешкіна. – Люди постійно незадоволені владою. Рейтинги тримаються до півроку після виборів, а потім починають падати».
На думку соціолога, справа в тому, що кожні вибори – це аукціон обіцянок. Часто таких, які не можна виконати, навіть якби було бажання. Як результат, запит на нові обличчя зростає щороку.
«Причому люди розчаровані в усій політичній масі, – запевняє директор соціологічної групи «Рейтинг» Олексій Антипович. – Переважаючою оцінкою політиків є негативна – чи не довіряю, чи не задоволений, чи негативно ставлюся. Це традиційно для українців. На тлі цього, як тільки з’являється новий герой, відбувається сплеск позитивного ставлення, наприклад, Саакашвілі чи Савченко».
Для Франції таким відкриттям став Еммануель Макрон, який переміг на президентських виборах у 2017 році. Тепер він – наймолодший президент в історії країни.
Для Австрії – 31-річний Себастьян Курц, який минулого року обійняв посаду федерального канцлера.
Варто також згадати й обрання Дональда Трампа. Але цей приклад свідчить про суміжний тренд – втому населення розвинутих країн від «класичної політики» і політичних гасел.

Українським політикам запит на «новеньких» давно відомий, і вони це активно використовують. Згадаймо Черновецького з його «молодою командою» чи скандально відомого мера Ірпеня Володимира Карплюка і його партію «Нові обличчя».
Після Помаранчевої революціїї та Революції Гідності до Верховної Ради потрапила велика кількість відомих співаків, журналістів та інших діячів, чиїми іменами прикривали більш сумнівні прізвища у списках.
Тоді ж, у 2014 році, роль «новенького» на президентських виборах зіграв Петро Порошенко зі своїми лозунгами «Жити по-новому». Хоча роком раніше соціологи навіть не вносили його кандидатуру в опитування.
«За рік до виборів Порошенко не оголошував президентських амбіцій, не був кандидатом. Жартували, що максимальний рівень його бажань – посада мера Києва. Але йому вистачило півроку, починаючи з подій на Банковій 1 грудня, щоб стати президентом», – згадує Солонтай.
«Справді, політики, які не досягали найвищих щаблів у владі, сприймаються населенням як нові», – пояснює Антипович.
І зазначає: зараз «новими політиками» люди вважають Анатолія Гриценка і Вадима Рабіновича, хоча їхня біографія свідчить про протилежне.
«Наприклад, Рабінович – «новий політик» для сходу. Він оновив їхнє бачення Партії регіонів, ще й подав медійніше. От і Порошенко був давно в політиці, але після Революції його сприйняли перш за все як успішного бізнесмена, нове обличчя», – пояснює соціолог.
Саме через таке сприйняття на нього покладали великі надії. Утім, у країні досі триває війна і зберігається високий рівень корупції. Через це виник великий відсоток розчарованих, і тепер його передвиборча кампанія буде виглядати протилежно до минулої.
«Він будує кампанію за принципом меншого зла і це раціонально. Мовляв, я недосконалий, але інші – гірші», – каже Ірина Бекешкіна.
Основна ж тактика Порошенка полягатиме в тому, щоб уникнути появи нових сильних конкурентів у президентській гонці.
Натомість його опонентка Юлія Тимошенко, яка здебільшого випереджає чинного президента в рейтингах на кілька відсотків, навпаки – буде відігравати роль головної опозиціонерки. На сьогодні це є доволі переможною тактикою.
Враховуючи величезний відсоток людей, які не готові підтримати дійсних політиків, і низький рейтинг останніх – ситуація може кардинально змінитися в будь-який момент, якщо на горизонті замаячить яскравий кандидат.

Наразі є два головних сценарії розвитку подій, і обидва вже відбувалися в Україні.
«Перший – сценарій меншого зла, який ми бачили на виборах 2010 року, коли обирали між Януковичем і Тимошенко. Якщо і цього разу нові прізвища не з’являться, люди проголосують за менше зло. Тоді буде апатія серед населення і низька явка на президентських виборах. Це найгірший варіант», – розповідає Солонтай.
Другий сценарій – поява нових яскравих кандидатів у президенти. У суспільства є на це запит, тому це більш ніж можливо.
«Це може бути як відома людина з незаплямованою репутацію і відкритим фінансуванням, так і та, за якою стоять чиїсь приховані інтереси – новий політичний проект. Створення проекту під суспільний запит – це буденне явище для олігархів», – застерігає Солонтай.
Очевидно, що найбажаніший сценарій – нова людина, яка послуговується лише інтересами населення. Зараз така кандидатура має високий шанс на успіх. Та головне запитання – хто потенційно може нею стати?
«Щоб кандидат стрімко набрав популярності й за нього проголосували, є обов’язкові два фактори, усі інші – бажані. Перше – це національна впізнаваність. Про людину повинні знати або здогадуватися щонайменше 70-80% населення. Другий фактор – громадяни мають вірити, що ця особа значно чесніша і порядніша за інших кандидатів», – пояснює Солонтай.
Обидві характеристики належать позасистемним людям на зразок Вакарчука чи Зеленського. Але дослідження демонструють, що як тільки подібні кандидати потрапляють у систему, рівень підтримки змінюється.
«Коли Вакарчук, Зеленський чи будь-хто інший почне говорити політичні чи програмні речі, тоді з’явиться раціональна оцінка. Тоді ж сформуються реальні прихильники і противники», – каже Антипович.
Щодо самих кандидатур артистів на найвищі владні посади, виникають два принципових питання. Перше – чи справді вони хочуть стати політиками?
«Не проблема, що люди кидають співати, писати, гуморити і йдуть у політику. Це нормально і необхідно. Проблема в тому, що коли вони туди потрапляють, все одно займаються попередньою роботою. Хоча повинні залишити ту сферу і займатися політикою, як колись зробив В’ячеслав Чорновіл», – каже Солонтай.
Друге питання – позасистемна людина може просто не знати, як система діє. І, відповідно, як її зруйнувати. Тож не помилитися з вибором допоможе наявність у кандидата чіткої стратегії дій.
На жаль, на думку соціологів, поки що українцям достатньо обіцянок.
«Покращення добробуту, стабільність, мир, влада, яка не краде. Ось вам основні постулати будь-якої програми, яку підтримає українець двома руками. Той, хто переконає у своєму щирому бажанні це зробити, і отримає електоральні дивіденти», – підсумовує Антипович.