Юрій Береза розповів про «приватну армію» Коломойського (ІНТЕРВ’Ю)

Народний депутат, командир полку «Дніпро-1″ Юрій Береза у ефірі програми «Вечір із Миколою Княжицьким» на Еспресо.TV розповів про своє «фашистське камчатське минуле», створення боєздатного українського війська та «приватну армію» Коломойського.

Про відповідальність у парламенті перед побратимами на передовій
Мені складно працювати в парламенті. Складність, мабуть пов`язана з внутрішньою відповідальністю і не лише з внутрішньою – з дружньою. Мене делегували ті, хто знаходиться на передовій. З полку «Дніпро» зараз 280 людей знаходяться безпосередньо в зоні бойового конфлікту. І коли я приймав непросте рішення ще у вересні, мене просили мої побратими, підлеглі, друзі про те, що я повинен щось зробити, змінити… Мені складно, що я не все можу змінити поки що. Я зрозумів, що таке український парламент.
Про вихід з Іловайська
Не те слово страшно було виходити. Але від командира залежить який дух буде в бійця: всі могли боятися, крім мене. Я не міг виказувати страху, як би вони побачили хоч на секунду, що мені страшно або я до чогось не готовий, то це була б трагедія.
Про сили, які «кличуть» у зону АТО
Мене до людей тягне. Полк «Дніпро» — це моя «дитина», навіть якщо там буде одна людина з полку «Дніпро», мене буде туди тягнути. Тому що це відповідальність.
Про зародження полку «Дніпро»
Взагалі полк «Дніпро» народився 26 лютого 2014 року в Дніпропетровській ОДА, коли з’явилася інформація про те, що з Криму в напрямку Дніпропетровська рухаються російські БТРи. Тоді зібрався п’ятитисячний мітинг і я пам’ятаю, як гарячково слав СМС-ки всім своїм сослуживцям, офіцерам, яких знав, про те, що треба зі своєю особистою зброєю прийти до ОДА і захищати, тому що далі відступати немає куди. І тоді зібралося десь близько 100 людей зі зброєю, Дніпропетровська ОДА покинута, немає нікого з чиновників.
Мабуть, це пов’язано з 2004 роком. Я був все ж таки керівником Майдану в Дніпропетровську. З першого дня тоді організатором був і до останнього.
Про себе
Внутрішньо я, мабуть, — фермер. Є і такий стан – «мамай». Мабуть, я – «мамай». Це козацький стан, коли є свій хутір, в складі великої країни, він підтримує велику країну, але коли приходить ворог, козак-мамай відкладає все в бік, бере зброю і йде захищати свою землю.
Після першого Майдану я рік хворів. Я повірив Ющенко, вірив, що будуть реалізовані всі ідеали першого Майдану. І потім коли Ющенка обрали, до мене люди рік ходили: спочатку говорили, чому не має змін, потім хотіли переконати. Я внутрішньо дуже пережив велику трансформацію. Я взагалі після «Конгресу» («Конгрес українських націоналістів», українська політична партія, — Ред.) говорив, що не стану більше членом жодної партії. Я говорив, що не хочу в політику більше.
Мама народилася на Волині – вона з виселених, а тато – з Дніпропетровської області. Я – східняк, дитина з села. Я розповім чому в мене така трансформація.
Я з третього класу виписував таку кількість літератури, що татові довелося купити теля, яке я вигодовував, а потім здавав його, тому що витрати на мої читацькі потреби були до 400 рублів на рік, щоб виписати ті журнали, що я хотів. Це були журнали «Юність», «Літературна газета», «Роман-газета», «Человек и закон», багато технічної літератури, в тому числі військової.
А потім в мене з’явивася доступ до самвидав. Спочатку це була «Радіо Свобода» через приймач ВЕФ. А потім з’явилися друзі, які давали почитати. Я пам’ятаю збірки Маяковського, як я отримав в 9- класі «двійку» за те, що відмовився вчити Маяковського. А по мові та літератури я мав завжди «п’ятірки», «четвірки». Я казав, що Пушкіна, Єсєніна вчитиму, але Маяковського, казав, що не розумію. І вчителька, яка потім була керівником ячейки КПУ, вона викликала мою маму в школу і розповідала їй, що вона «виростила дисидента і він сидітиме в тюрмі».
От все моє дитинство, юність була пов’язана з тим, що я намагався, не знаю, чому протистояти системі. Моя улюблена книга була «Балада про капітана Блада».
Про друга
Віка Сюмар – друг. Взагалі, завдяки тобі, Віці Сюмар, я багато вчуся. Той Береза, який був до Верховної Ради – був різкий. Завдяки вам – ви друзі, завдяки вам я навчаюся.
Про «контрольний постріл»
Коли я в навчався у військовому училищі, я допомагав писати дисертацію одному з полковників і у мене був доступ до секретних архівних матеріалів стосовно для Голодомору. Коли я для себе відкрив це, оця подія перевернула мене. Скільки людей, скільки моїх земляків загинуло в 1932-33 роки… А ще «контрольний постріл» для мене був коли я побачив кількість доносів з мого рідного села за період з 1936 по 1940 роки… це страшне…
От я випускався з військовго училища в Радянському Союзі, але я вже був ярим антикомуністом, при тому, що вийшов з комсомолу, будучи на той час секретарем комітету комсомолу батареї. Я вийшов з комсомолу. Мені казали, що в мене не буде жодної військової перспективи, що ті, хто мають партбілет, а я навіть не член комсомолу, мають перспективу зросту.
1987 рік був роком справжньої оцінки війни в Афганістані. Коли я прийшов до війського училища, в нас були керівники в більшості з Афганістану. І все, що стосувалося тактики піхотних частин, ми вивчали більше перші два роки, чим те, що стосувалося спеціалізації по ракетам. Ракети вже були – третій, четвертий курс.
Тим більше я завжди намагався тримати себе в курсі новітніх технологій у військовій сфері. Постійно читаю, постійно вчуся. Також за 17 років у армії, в мене не було втрат. Але і жодної нагороди: ні в СРСР, ні в Росії, ні в Україні. Перша нагорода – годинник від голови Верховної Ради.
Про «війну з Росією 1993 року»
Була така ситуація, 1991 рік, 19 серпня, я на бойовому чергуванні на Камчатці, до мене підбігає замполіт, який був з Кировограда, з пістолетом «ТТ», руки тремтять, каже, щоб писав заяву в КПСС. Кажу: «йди, бо зараз засуну тобі туди…я на бойовій позиції» і я його викинув з капоніру після того, як він заікнувся про мою сім’ю. Ще приходив через чотири дні до мене з тим же. І потім він мене гнобив, коли я написав перший рапорт на перехід до українського війська, а я їх написав 24 загалом. І 1993 року коли я повернувся в Україну, то я тоді сказав, що ми будемо воювати з Росією.
Тому що імперія породжує тільки війну. Вона не може тільки бути. Я коли їхав в Україну, говорив, що їду додому… говорят мне: «тебя выучил Советский Союз». Подождите, говорю, вы ведь говорите, что вы россияне. Отвечает: «вы бандеровцы, вы фашисты». Риторику эту я слышал с 1991 года на Камчатке. Она абсолютно не змінилася. Те, що було на кухні, пішло в широкі маси.
Я був ідеалістом. Я переконував дружину, що ми повернемося і будемо у витоках української армії. Стати військовим була моя мрія. Я хотів бути винищувачем, мене комісія не пропустила. І я став тим, хто винищує винищувачів, — ракетчиком. Я дуже хотів стати до розбудови української армії, але сам принцип розбудови української армії, коли ті частини радянської армії назвали просто «українською армією» — це було не правильно. У мене були постійні конфлікти з самого початку мого знаходження. Я східняк все ж таки, мені складно було розмовляти українською, але я виключив зі свого лексікону російські книжки, газети, я став читати українську літературу виключно. Я постійно навчався в цьому. А от більшість керівництва української армії, все ж таки, була проросійською. Воно весь час чекало, що от от і повернеться Радянський союз.
Про стан української армії на початку російської агресії
Я був на трьох бунтах в бригадах. От торік в березні я був в якості радника керівника ОДА в бригадах, які знаходилися на територіях в Дніпропетровській області, коли бійці складали зброю, відмовлялися воювати, я через це проходив.
У нас армії не було. Зараз вона народжується. У нас зараз є командири окремих частин, які мають уже бойовий досвід і є патріотами своєї держави. Рік тому цього не було. У нас були поодинокі частини, де були проукраїнські налаштовані офіцери. Тепер вони або звільнилися, або на пенсії. Зараз з’явився прошарок молодшої, середньої ланки, доволі потужний, для яких Україна – не порожнє слово. Але, на жаль, більшість керівних посад генералітету – це проблема. Все рівно вони пройшли Радянський Союз.
Про розуміння армії
Для мене армія – це те, що в серці, в голові. Я думаю, що так повинно бути. От Коли формувався батальйон «Дніпро», спочатку була філософія, філософія УПА. От чому це дуже легко статистично перевірити – «Дніпро» до Іловайська взагалі втрат не мав. Це при тому, що в боях практично з 4 квітня. От у цій філософії людина на першому плані.
Тактика ведення війни цієї «Дніпром», чому ми не мали втрат, по-перше у розвідці, взаємодії з ЗСУ, я завжди тримав зв’язок на рівні комбатів, комбригів максимум.
Про Крим
Зараз кажуть, що винний Турчинов, ще хтось – ні, винні командири частин, які на той час командували військовими підрозділами на території Криму і міністр оборони. В кожного командира частини є два пакети на «годину че». Але відкривається статут і там все написано. І не треба чекати команди. У нас за 23 роки попередні роки з війська вихолощувалися ті, хто міг ухвалювати рішення і нести за них відповідальність. Таких офіцерів як я, більшість пішла взагалі.
Про добровольчі батальйони
Військові нас використовували як піхоту. В більшості, у нас більш-менш танки, БМП були, а солдатів, які могли йти за цим (танк без захисту в цій гібрідній війні живе не довго), тому надважливу роль зіграли добровольчі батальйони. Коли потрібна була зачистка, треба було йти і брати блокпости, Збройні сили не йшли, не були готові до того. Вони могли постріляти і відступити, а добровольці не відступали і не відступають до цих пір. І це треба правильно використовувати. Я вважаю, що велика помилка сьогодні керівництва ЗСУ – це «розчинення» у Збройних силах добровольчих батальйонів. От наприклад, 20 батальйон, я формував 5 батальйонів, от 20-й батальйон, який пройшов всі бої з перших днів, починаючи з 9 травня в Маріуполі, він настільки професійно бився… він постійно на фронті, але його розчинили зараз в одній з бригад. Я, наприклад, робив би на основі цього батальйону бригаду.
Про «приватну армію» Коломойського
На той момент я скажу, що якщо «батьки» у добровольчих батальйонів – це Аваков, Турчинов і Коломойський. Три чоловіка, які повірили, по-перше, в мене, в добровольчий рух, надали зброю і можливість тренуватися. Взагалі я, як радник Коломойського на той час, він мені дав дуже багато в тому напрямку, що те, що я просив на той час, окрім зброї, я практично всім був забезпечений – це надважливо. Тому що тренуватися на міліцейському полігоні, чи на армійському, говорячи про філософію УПА, було не просто складно, а надто складно. На той час ще «Беркут» дніпропетровський ходив ще з «колорадськими» стрічками. Це нонсенс був. Вони ще не були розформовані. І Коломойський знаходить полігон, де ми і зараз тренуємося, знаходить місце, де розмістити особовий склад, харчування. Щоб ви зрозуміли, командир добровольчого батальйону – це міні-міністр оборони. Забезпечення, патрони, стрільби – це все на комбаті. Тому я хочу надати належне Коломойському в тому, що він в мене повірив.
Ще один момент в тому, що він не заважав і не ліз в керування. У нас було декілька розмов, але я говорив, що командир має бути один і не може бути інших командирів. Він це прийняв, тому говорити про якусь «армію Коломойського» я б не хотів.
Чи можна мене вважати людиною Коломойського? Мабуть мене більше треба вважати людиною Авакова на сьогоднішній день. Більш пов’язаний я з Аваковим.
Про Авакова
Я поважаю Арсена за те, що він вірить і довіряє людям. Це рідкісна якість для керівника. Взагалі, штамп керівників українських – це недовіра і приближення приближених, а він випадає з цих штампів. Чому ми в одній команді всі? Тому що ми випадаємо з тих штампів, які, наприклад, були партійні, от було КПУ, всі вийшли з КПУ, формувалися інші, потім «Партія регіонів»… а ми не такі. Ми ті, хто має свою думку і її відстоює, але цілісність України, цінність країни – для нас не порожнє слово.
Про цілі у парламенті
Політична ціль наступна – відновлення і створення боєздатної української армії, все таки не в цих штампах. От у нас дуже багато стрілецької зброї, нарізної. Вона повинна бути у всіх чоловіків України. Але не просто вийти і роздати, вона має бути роздана через систему резервної армії. Я зараз пишу ці закони про роздачу зброї, резервну армію, от я хотів би, щоб у нас підготовка була за швейцарським досвідом. Тому, маючи такого сусіда, як Росія, нам доведеться найближчі років 50 з ним воювати. Якщо не воювати, то бути в бойовій готовності. Росіяни не полізуть тільки тоді, коли будуть знати, що з кожного вікна їх зустріне постріл, з-за кожного дерева їх чекає куля, під кожним містком в них полетить граната, на кожній автостраді буде закладена міна. Також нам потрібно брати досвід Ізраїля і активно впроваджувати в українське суспільство. Тому що в мене є відчуття того, що більшість населення думає, що це такий конфлікт, який скоро закінчиться, що воно само з собою розсмокчеться. Ні, не розсмокчеться, ні приїдуть ні морські піхотинці, ні вояки НАТО, ні французи, — ніхто не приїде нас рятувати, окрім нас самих.
Про розуміння патріотизму
Я знімаю капелюха перед українською нацією. От зараз скажи німцю, французу: йди і вмирай за демократію – ніхто не піде. Я сумніваюся, що знайдеться кількість ситих європейців, які будуть класти своє життя за демократичні цінності. Підіть на Схід, зверніться до добровольчих батальйонів, волонтерів, міліціонерів – ті, хто живуть з Україною в серці.
«Вожді» «Конгресу українських націоналістів» казали, що на Сході не може бути патріотів. От Береза патріотичний, але якби він народився у Львові – був би справжнім патріотом. Я їм казав, що всьому свій час і патріот на Дніпропетровщині такий же патріот, як і на Львівщині чи на Волині. Це не має значення – ти патріот або ні.
Про українську економіку
Я дуже рпо це багато думаю і історично я звертаюся до досвіду Німеччини 1945 року, коли так звані переможці вивезли з Німеччини все. Залишили практично голою і босою, але де Німеччина зараз? Нині важливо наскільки зараз буде ефективним військово-промисловий комплекс, на який зараз кошти знайдені. І наскільки ефективно він зараз запустить економіку. Для мене це не просто відповідальність, як члена Комітету з оборони, а, мабуть, як громадянина України. Це як іспит, якщо його складемо, то будемо рухатися далі.
І багато залежить від консолідації: президент, уряд, парламент і суспільство. Нам треба багато чого пояснювати людям. І не тільки нам, керівникам держави також.
Історично підтверджено, що народ, який не годує свою армію – годує чужу. Рабство нікому не приносило задоволення. Зараз не просто, але від нас залежить тільки: відбудемося ми чи ні. Кожен на своєму місці має бути. Я зроблю все, що працювала військова економіка, запускала цивільну економіку. І от від розуміння такої консолідації, інформованості суспільства, переконання у тому, що ми правильно робимо, мабуть, залежить нині чи відбудеться українська держава. Чи будемо під протекторатом Росії.
Я вірю в Україну і український народ. Якби я не був в цьому переконаний, я б з вами не розмовляв.