«Людина усвідомлює, що вона не одна» — так Аліна Іванова розповідає про досвід, який отримує кожен після прочитання книжки.
Психологиня переїхала з Миколаєва на Волинь та вирішила вперше з початку повномасштабної війни почати читати й ділитися думками з іншими. Для цього вона створила книжковий клуб, який навіть тоді, коли переселенка повернулася додому, не перестав працювати — у міській бібліотеці досі збираються жінки та запрошують на зустрічі авторів.
Як психологиня вперше об’єднала прихильників літератури в Луцьку, розповідає ШоТам.
Аліна Іванова, психологиня, засновниця книжкового клубу «Читаюча молодь» у Луцьку
Три валізи на чотирьох
24 лютого о 5 ранку наша сім’я прокинулася від звуку вибуху. Чоловік говорив, щоб я з дітьми виїжджала в безпечніше місце, бо він не міг залишити своїх батьків самих у Миколаєві. А я не хотіла розривати родину, тому вирішила, що будемо всі разом.
Ось так перші два місяці повномасштабного вторгнення ми жили в Миколаєві. Вибухи лунали кожного дня. Ми все ще не хотіли покидати свій дім, але 12 квітня ракета влучила у водопровід, через що в місті не було води. За тиждень нам довелося виїхати до Луцька, куди нас запросили друзі.
Ми думали, що їдемо на декілька місяців, тому взяли з собою три валізи на чотирьох. Сподівалися, що швидко відремонтують водопровід, і ми повернемося в рідне місто. Спойлер: його досі не відремонтували.
Наші друзі через знайомих зайшли квартиру, в якій ми мешкали безкоштовно, і допомогли її облаштувати — буквально за один день у нас була повністю укомплектована квартира. Це було дуже цінно. Пізніше ми вже почали винаймати житло.
Я продовжила терапію з клієнтами, які працювали зі мною до вторгнення. Також консультувала за донати або безкоштовно тих, хто потребував підтримки. Це допомагало й мені, бо я відчувала себе корисною.
Фантастичні обставини в бібліотеці
До повномасштабного вторгнення я півтора року відвідувала книжковий клуб у Миколаєві. Щомісяця ми читали художню літературу, зустрічалися та обговорювали книги. Я багато читаю, але переважно літературу з психології, а тут з’явилася мотивація читати ще щось.
Уже під час вторгнення якось влітку згадала про це та сказала своїй луцькій подружці, що за декілька місяців не прочитала жодної художньої книги. Вона відповіла, що теж не читала, але хоче, і я запропонувала: «Давай відкриємо свій читацький клуб у Луцьку? Хто прийде, той прийде». Першою обрала книгу «Квіти для Елджернона» Деніела Кіза, бо вона мені дуже сподобалася.
Наступного дня провела свою молодшу дитину до репетитора з англійської. У тому ж будинку розташована Луцька центральна бібліотека для дорослих. Я зайшла та спитала, чи вони мають книгу «Квіти для Елджернона». Бібліотекарка відповіла, що вона є, але зараз на руках, і спитала: «А чому ви саме її шукаєте?». Тоді я розповіла про ідею книжкового клубу. Вона каже: «Проводьте його у нас. Ми подзвонимо до читачів, подивимось, хто брав цю книгу, та запропонуємо їм прийти на обговорення».
У той момент я подумала, що це неймовірна ідея та фантастичні обставини. Працівниці бібліотеки самі запропонували, щоб проводити там зустрічі, адже простір досить великий. Та й атмосфера обговорення особлива, адже навколо стенди з книгами.
Тоді ж вони і запропонували, щоб назва книжкового клубу була «Читаюча молодь», тому що у Луцьку багато молоді, яка приходить до бібліотеки. Ми домовилися, що перша зустріч відбудеться 17 серпня 2022 року. Ось так досі клуб проводить свої зустрічі в бібліотеці.
Перша зустріч книжкового клубу «Читаюча молодь», на яку прийшли 10 учасниць. Фото надала Аліна Іванова
Учасниці клубу — це таке вікове асорті, якщо так можна сказати: наймолодшій учасниці 15 років, а найстаршій с десь 60. Тобто наш клуб відвідують підлітки, молодь і люди вже старшого віку. У вайбер-групі 24 учасниці, а на зустрічі зазвичай приходять до 15 людей. Тривалість наших зустрічей плюс-мінус півтори години.
Для мене було важливо, щоб усі учасниці відчували себе відкрито й комфортно, аби кожна людина могла висловитись. Тому не хотіла робити зустріч на багато людей.
У книжковому клубі лише жінки, але він відкритий для всіх. Тільки одного разу прийшов чоловік на обговорення книги «Володар мух».
Закриваємо потребу в спілкуванні
Думаю, що ця ідея досі живе, бо насправді в Україні багато тих, хто читає книжки. А тут ще є можливість поділитися своїми думками та переживаннями щодо прочитаного. Люди часто відчувають дефіцит такого спілкування, а ми закриваємо цю потребу.
Ми мало знаємо одна про одну, тому це не дає додаткового навантаження до обговорення книг. Звісно, хтось у процесі ділиться власним досвідом, але це більше перевага, ніж недолік.
Наші зустрічі проходять раз на місяць у бібліотеці, а тепер ще й в онлайн-форматі, адже у травні минулого року ми з родиною повернулися до Миколаєва.
Коли думала про переїзд, переживала, що буде далі зкнижковим клубом. Ми з учасницями обговорювали, що робити, і вирішили об’єднати два формати — офлайн та онлайн. Після першої спроби зрозуміли, що будемо так продовжувати.
Як правило, працівниці бібліотеки є учасницями клубу. Вони читають разом з нами, і приймають участь в обговоренні. Також часто модерують зустрічі, особливо, коли я у Миколаєві. Тобто одне не виключило інше.
Зустріч книжкового клубу після того, як Аліна Іванова повернулася до Миколаєва. Фото надала героїня
Ми вирішили повернутися, щоб діти знову пішли до своєї школи. Також ми будуємо будинок. Батьки мого чоловіка весь цей час жили в Миколаєві, та й просто це рідне місто. Попри обстріли, нам подобається тут жити. Думаю, що це найбільш вагома для нас причина.
Книги, які запали в душу
Для обговорення ми обираємо лише художні книжки українською мовою. Вони мають бути за обсягом до 500 сторінок, щоб усі встигли прочитати за місяць. Переважно я обираю книги-переможці різних премій з високими рейтингами — даю декілька варіантів на вибір, а учасниці в групі голосують, яку хочуть читати.
Деякі книжки з книжкового клубу мені особливо запали в душу — наприклад, дуже сподобалась «Усюди жевріють пожежі» авторки Селесте Інґ. За цим романом навіть зняли серіал, продюсеркою якого стала Різ Візерспун, що також має свій книжковий клуб. Ця книга не лише цікава, а й піднімає важливі соціальні питання. Також особливою для мене стала «Оповідь служниці» від Маргарет Едвуд — історія про тоталітарний режим, де жінки не мають права вибору.
Якщо чесно, то майже всі книги залишають якийсь післясмак — переважно позитивний, навіть якщо вони складні. Наприклад, ми читали «Гойдалку дихання» Герти Мюллер, яка нас вразила. Вона емоційно складна, адже розповідає про події після Другої світової війни, коли чоловіка вивезли на примусові роботи в Україну. Такі книги змушують замислитись.
Клуб — це ціла філософія взаємодії людей
Нещодавно в нашому книжковому клубі була нетипова зустріч, адже на обговорення приїхала авторка книжки «Дорослі дівчата» Каріна Арлоз. До цього я вже тричі запрошувала українських авторів на наш клуб, та, на жаль, вони мені не відповідали. А цього разу Каріна Арлоз сама нас знайшла та запропонувала прийти на зустріч. Хочу, щоб такі відкриті зустрічі з авторами відбувалися частіше.
Книжка — це можливість не тільки відволіктися від якихось побутових думок, а й поринути у світ іншої людини. Особливо цінно читати про досвід героїв, який співвідноситься з власним — тоді людина усвідомлює, що вона не одна. Герої книги опинилися в схожих на твої обставинах і змогли все здолати. Я бачу тільки позитивний вплив читацького клубу, і мені подобається бути до цього причетною. Це важлива частина мого життя.
Ми збираємося лише для задоволення — напевно, тому клуб має успіх. Це значно більше, ніж просто читання — це ціла філософія взаємодії людей, які люблять те, що роблять, і роблять те, що люблять.
Книжковий клуб вплинув і на саму бібліотеку. Працівниці казали, що до них тепер приходить більше читачів, а особливо молоді. Люди бачать афішу в соцмережах, цікавляться та беруть літературу на книжковий клуб, або ж після нього. А сама бібліотека поповнюється новими виданнями, яких зазвичай немає в інших. Адже, якщо у них немає книги, яку ми читаємо, то я сама поповнюю ними бібліотеку. Мені приємно, що тепер люди в Луцьку хочуть більше читати.