Покинути свої домівки та поїхати світ за очі. Українські жінки, рятуючись від війни, тікали за кордон, аби врятувати життя своїх дітей. Їм довелось будувати все з початку в чужій країні з незнайомими людьми та незрозумілою мовою. Про надскладний переїзд, облаштування за кордоном, пошук роботи та допомогу від чужих людей, розповіла українка Оксана, яка зараз живе у Польщі.
«З початком повномасштабного вторгнення в нашу країну, у моїй родині постало питання про евакуацію. Це тяжке рішення, яке було неймовірно складно прийняти. Вже працювали евакуаційні потяги. Були прильоти… Люди масово почали виїжджати. А я все не могла прийняти ситуацію. В результаті зробила висновок, що в даному випадку будь-яке рішення ПРАВИЛЬНЕ. Лише після чергового прильоту, після того як моя дев’ятирічна донька почала кричати: «Чому ми не їдемо?», я зрозуміла, що їхати треба» – пригадує Оксана ті страшні дні.
У пошуках прихистку
Поспілкувавшись з родичами, Оксана з’ясувала, що її сестри також планують евакуюватися. Тож вирішили їхати разом, до них долучилися подруги. У кожної жінки – діти, тож компанія вийшла серйозна, 15 осіб.
«Фактично ми вирушили в нікуди. У нас не було чіткого плану. Ми просто сіли в потяг і просто їхали, подалі він війни та вибухів. Вже в дорозі з’ясували, що в польському місті Лєшно вже рік мешкає наша знайома, вирішили рушити туди», – розповідає Оксана.
В дорозі думки дівчат розійшлися, частина з них вирішили поїхати в Австрію, а інші – до Польщі. Головний аргумент других – ближче до Батьківщини та й мова трохи схожа на українську. Діставшись до Львова, кожна компанія рушила своїм шляхом. Оксана з вісьмома однодумцями вирішили переночувати у місті лева, бо діти втомилися. Волонтери допомогли облаштуватися. На ранок поїхали далі.
«Перетин кордону – це окрема історія. Людей було дуже багато. І, після тяжкої дороги, черга здавалась нескінченою», – зізнається Оксана.
Перехід кордону тривав декілька годин поспіль і це дуже виснажувало. Лише надвечір дівчата потрапили до Польщі.
У чужій країні довелося буквально «виживати»
«Польща вразила своєю гостинністю. Поляки зустрічали одразу біля кордону з їжею, одягом, необхідними речами. Стояли цілі намети, була можливість підходити і брати все необхідне. Але нам хотілося вже просто відпочити», – каже Оксана.
Переночували у хостелі. Кажуть, пощастило, що було місце. Більшість українських біженців провели ніч просто на вокзалі Перемишля.
Вранці потягом попрямували до Лєшно.
В це місто дівчата закохалися з першого погляду. Старовинна архітектура чудово поєднується з сучасними будівлями, а навкруги – ліс.
«Знайома зустріла нас на вокзалі і відразу відвела до волонтерів центру допомоги українцям. Вони знайшли житло по програмі 40 +. Поляки поселили нас в квартиру безкоштовно на чотири місяці, допомагали матеріально і морально», – каже Оксана.
Загалом, більшість поляків всією душею співчувають українцям та підтримують їх. На кожному кроці наша символіка.
Звичайно, що потрібна була робота. В Україні Оксана працювала вчителькою, але у Польщі без знання мови на таку роботу не варто розраховувати. Лише фізична праця.
Дівчата одразу пішли на курси вивчення мови. Намагалися адаптуватися і пристосуватися до життя в чужій країні. Як трохи влаштувалися, забрали до себе батьків.
«В Польщі, навіть без знання мови, можливо знайти роботу. Але така робота буде фізично важка. Не кожен зможе витримати таке навантаження. Після декількох спроб знайти посильну працю, вирішила залишитися працювати в своїй рідній школі онлайн та займатися репетиторством у Польщі», – розповідає Оксана.
Діти пішли до польської школи. Через мовний бар’єр довелося пожертвувати одним класом і повернутися на рік назад. Паралельно дівчатка навчаються онлайн в українській школі. Це непросто, але іншого виходу немає.
«Звичайно, що не обійшлось без роботи с психологом. Дуже добре, що в Лєшно приїхали різні українські спеціалісти, до яких можна звернутися. Також в місті з’явились і українські сімейні лікарі, що полегшило життя», – каже Оксана.
Другий рік не вдома
Приблизно через рік четверо українок з цієї родини вирішили повернутись до України. Туга за Батьківщиною та сум за рідними, що залишились вдома, перемогли.
На сьогодні у Польщі залишились Оксана, її сестра Людмила та їхні донечки – Вероніка та Злата.
«Пройшло багато часу. Ми вже адаптувалися, але в Україні залишилися наші родини. Не було дня, щоб ми не думали про повернення до рідної неньки. Але я розумію, що життя та здоров’я дітей важливіше за все», – каже Оксана.
Наразі жінки працюють, діти отримують допомогу від держави у розмірі 500 злотих на місяць (приблизно 4500 гривень).
У той же час, Польща, ймовірно, скоротить фінансову підтримку українських біженців, яких вона приймає. Нещодавно про це заявили в уряді Польщі.
«Багато хто з українців відкрили тут свої справи, знайшли роботу. З’явилась стабільність. Але є верстви населення, які не зможуть тут існувати без пільг. Це люди з інвалідністю, багатодітні сім’ї, пенсіонери. Маю надію, що керівництво Польщі і далі буде підтримувати Україну», – сподівається Оксана.
Людям, які хочуть виїхати до Польщі, українка бажає рішучості, впевненості в собі і в своїх силах. Все можливо, варто лише хотіти цього. І, звісно, завзято працювати, а не сподіватись на допомогу.
За матеріалами Наше Місто.