Чому ридає «Порох»

У 2014-му Петро Порошенко першим і поки єдиним в історії незалежної України виграв президентські вибори у першому турі – 54,7% голосів. На парламентських того ж року – також тріумф: 21,82% підтримки і 132 депутатських мандати.
Потім – створення пропрезидентської конституційної більшості і фактично повна монополія влади. Протягом п’яти років.
А сьогодні – з тріском програні президентські вибори та всього лише 25 депутатів у новому Парламенті.
Куди поділася підтримка Порошенка і яким буде його майбутнє?
Про це пише «Вголос», повідомляє Інтернет-видання «ДНІПРО. ГОЛОВНЕ».
«Європейська солідарність» завершила парламентську кампанію з 8,1% голосів і четвертим результатом серед всіх партій. Після того Порошенко пояснив, у чому причина його провалу. У…поліції. А ще – в десятку інших політичних сил. На думку експрезидента, вони не мали жодного шансу пройти до Парламенту, тож мусили знятися з виборів, щоби він здобув додатково 15-20% голосів.
«Я маю на увазі всіх. І “Самопоміч”, і Гройсмана, і “Свободу”. Всіх», – сказав Порошенко в інтерв’ю УП. І не згадав про партію «Голос», яку він називав «непрохідною» упродовж всієї кампанії, а в останній тиждень напередодні виборів топив смсками про «непрохідність» (про це ми детально писали тут). Не згадав тому, що, попри всі маніпуляції, «Голос» пройшов у Раду майже на рівні із ним самим – 20 мандатів.
«Якби «Свобода», Гройсман і Вакарчук не пішли на вибори, Порошенко набрав би більше. Але й вони набрали би набагато більше, якби не пішов Порошенко!»
«Я здогадуюсь, яким чином поліція завадила Порошенку, – коментує аналітик порталу «Слово і діло», політолог Валентин Гладких. – Знищила «сітку», не дозволила скупити голоси та організувати інші протизаконні дії. Але я не можу розуміти, чому інші партії мали знятися з виборів заради нього. Справді, якби «Свобода», Гройсман і Вакарчук не пішли на вибори, Порошенко набрав би більше. Але й вони набрали би набагато більше, якби не пішов Порошенко!».
«Після цих п’яти років Порошенко не мав шансів обратися до Парламенту, – додає керівник центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов. – Але політика – мистецтво неможливого. Тут треба віддати належне панові Гриніву. Останні два роки він ліпив із Петра Олексійовича радикального націоналіста. Виглядало, звичайно, кумедно, але це спрацювало. Порошенко забрав весь електорат націоналістів».
А разом з електоратом – і всі заслуги націоналістів.
Ніби то він, Петро Порошенко, захистив українську мову від московитів. А не націоналісти захистили українську від нього, московита (У 2005-му Порошенко вніс до ВРУ проєкт закону про гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської мови, а також регіональних мов або мов меншин в Україні (№6254). Заблокував його ухвалення лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок).
Нібито він, Петро Порошенко [диякон московської церкви, засновник “Партії регіонів” і член політради СДПУ (о) Віктора Медведчука] провів декомунізацію та захистив Українську Церкву. А не націоналісти протягом останніх 15 років «вибивали» це рішення у його влади, пропонуючи конкретні законопроєкти – і про декомунізацію, і про московську церкву.
Нібито він, Петро Порошенко, зібрав до своєї команди найбільшу кількість професійних військових, добровольців і волонтерів, які в 2014-му захистили Україну на фронті, а тепер захистять у Парламенті. Про це навіть ролик рекламний зняли. Тільки замість членів партії Порошенка на ньому – добровольчий батальйон «Січ», створений партією «Свобода» у червні 2014 року.

«Порошенкові завадили не інші політичні партії, – каже політтехнолог Сергій Гайдай, – а Мальдіви, свинарчуки, кононенки, Олесь Довгий, 1,5 га вкраденої землі в центрі Києва, Роттердам+, Гонтарева, Липецька фабрика, Іловайськ, Дебальцеве, Мінські угоди, співпраця з Медведчуком і договір про спаринг-взаємодію – поділ України на дві частини. Порошенко мав стати лідером так званої патріотичної частини України, а Медведчук мав забрати умовно проросійські Південь і Схід.
«Порошенкові завадили не інші політичні партії, а Мальдіви, свинарчуки, кононенки, Роттердам+, Гонтарєва, Липецька фабрика, Іловайськ, Дебальцеве, співпраця з Медведчуком»
Саме завдяки цій цинічній політиці Порошенка, імітації проукраїнськості і брехні, всі колишні регіонали й злочинці на чолі із Медведчуком знову у нас в політиці. Саме він, Порошенко, знову відкрив їм двері до керма держави».
«Дійсно, Порошенко з Медведчуком грали на розкол країни, – погоджується Андрій Золотарьов. – Один – із Заходу, інший – зі Сходу. Вони були і є залежними один від одного. Тож цілком можливо, що в новому Парламенті ми побачимо широку опозиційну платформу – «ЗАЖОПЕС». Порошенко і Медведчук публічно боротимуться один із одним, а реально – чаюватимуть ночами, координуватимуть свої дії, знову гратимуть на розкол країни, щоб розхитати електорат Зеленського та скористатися з цього на наступних дострокових парламентських виборах».
«За результатами виборів маємо визнати, що Україну таки приспали, – пише політолог Михайло Басараб. – В умовах війни українці обирали Парламент так, ніби цієї війни немає. Нас старанно завантажили у паралельну реальність. Це результат правління Порошенка. Бо він хотів бути президентом звичної, а не воюючої України. Звичної – у повному сенсі. З усіма можливостями, потоками, схемами і преференціями своїх попередників. Саме це й заклало системну помилку у весь механізм і зумовило реванш.
Тепер, коли Петро Порошенко веде до Парламенту партію антиреваншу, це виглядає як парадокс, і ось чому.
Похід Порошенка в президенти розпочався з “Віденського пакту” з Льовочкіним і Фірташем – підколоною “Опоплатформи”. Потім в новій Україні чомусь воскрес з допомогою Порошенка Медведчук (!). Отримав від президента офіційний статус в “Мінську” та сприяння для монопольного бізнесу на сигаретах і пальному.
Порошенко не пручався розростанню негласного кремлівського теле-холдингу в Україні – й “згорів” в його обіймах. Бо ці “ЗМІ” за відносної лояльності до Порошенка фактично знищували нову Україну, президентом якої він був. Вони нищать не просто факти й здоровий глузд, – нищать сам сенс держави й влади Порошенка. Водночас саме ця пропагандистська дискредитація влади і держави зумовила перемогу “антисистемного” Зеленського.
Нарешті, Петро Олексійович хаотизував оборону від агресора й деактуалізував її у свідомості виборців. На початку каденції він пропагував “мир за будь-яку ціну”, чим культивував відповідний запит у суспільстві. “Мінські угоди” від Порошенка – це не рішення, а відкладення й абсурдизація проблеми. Коли на цьогорічні президентські вибори Порошенко пішов з “воєнним” порядком денним, люди його не зрозуміли. Адже мир – це так реально, казали ви, пане президенте. Чому його досі немає? Може, ви заробляєте на війні?! А може, це ви її й розпочали?! Опоненти Порошенка й вороги України вміло скористалися пасткою, в яку нас і себе загнав експрезидент.
Крім того, Порошенко під час війни витрачав купу часу й ресурсів на боротьбу не з Кремлем, а з партнерами й конкурентами всередині України. Спершу була кампанія зі знищення прем’єра Яценюка. У цій кампанії Порошенко ситуативно об’єднав зусилля з Кремлем. Проти наступного прем’єра Гройсмана, вже від “БПП”, Порошенко також інтригував. Паралельно Головнокомандувачу вистачало часу на “сміттєву блокаду” Львова, на роботу проти Тимошенко й Гриценка. На це йшли колосальні ресурси. Уся ця метушня Порошенка неабияк підігріла загальне відчуття безладу. Президент “мінусував” не лише конкурентів, а й себе.
Що маємо тепер? Щоби пройти в Раду самому з групою наближених осіб, Порошенко взяв у список гідних патріотів: волонтерів, військових, відомих активістів. Виборці “ЄС” проголосували саме за них, а не за Ірину Луценко, Кубіва чи Синютку. Але багато тих відомих і симпатичних кандидатів, які реально тягнули список партії Порошенка, опинилися у непрохідній частині. Фактично завдяки В’ятровичу, Левусу, Висоцькому та іншим Порошенко забезпечив мандат своїм “любим друзям”. І в цій ситуації бачимо експрезидента таким, яким він є».