Лілія Лях з Томаківки, що на Дніпропетровщині, допомагає українським військовим з перших днів повномасштабної війни. Обидва сини жінки стали на захист України. Після загибелі на фронті старшого сина пані Лілія продовжує допомагати війську і переконує, що не можна зупинятись, бо вже багато захисників віддали свої життя за Україну. Лілія розповіла про власне волонтерство, колекцію українських прапорів від військових, а також як береже найдорожчий з них в пам’ять про старшого сина.
До вторгнення була успішною підприємницею
24 лютого 2022 року ми з сім’єю прокинулись о шостій ранку від вибухів. Я розбудила чоловіка та синів, змусила заправити пальним всі автівки, а далі весь день ми провели в русі: щось складали, готували, збирали. Наступного дня вирішили, що ніхто нікуди не поїде, а сини сказали, що воюватимуть.
Старший Максим навчався в Польщі, мав академвідпустку та завершив навчання за спеціальністю «Банківська справа» в Інженерній академії. Молодший Іван – спортсмен, срібний призер України з мотокросу. В нього вже напередодні був укладений контракт з Саудівською Аравією.Ми могли легко виїхати за кордон, але хлопці сказали, що люблять Україну, тому хочуть відстоювати нашу землю, кордони та права.
Волонтерство почалось з пошиття бронежилетів
Я належала до групи «Спілка підприємців обласної ради Дніпра», тому добре знала депутатів. Подзвонила одному з них і сказала, що маю на картці 5 тисяч гривень і хотіла б їх віднести у військкомат. Вже 26 лютого ми організувалися, аби вирішити, що ж робити далі. На зустріч прийшла понад сотня людей, ми почали збирати кошти та створили чат в телеграмі, аби координувати подальші дії. Я запросила на збори начальника військкомату, начальника відділу поліції та просила їх пояснити, що нам робити далі – рити окопи, збирати кошти чи купувати амуніцію? Ніхто не знав, як правильно вчинити саме зараз.
Далі ми організувались з підприємцями та зібрали за добу 39 тисяч гривень, а вже наступного дня я мала список від військкомату – 50 бронежителів, 50 касок, форми, берці та інші речі, про які раніше ми геть нічого не знали.
На початку березня ми дивились різні сайти та моніторили ціни на амуніцію. Бронежилет тоді коштував 15 тисяч. Я закупила в Стамбулі тканину «Оксфорд 1200», знайшла в Хмельницькому цех і ми почали відшивати плитоноски. Тоді власноруч ми виготовили 330 бронежилетів та 46 комплектів плит. Ми перевіряли їх, возили в Нікополь, аби військові їх прострілювали та тестували. Військовим надавали їх безкоштовно і точно знаємо, що вони врятували не одне життя.
Наш односелець Іван Сулик, який вже давно проживає у Франції, передав нам багато ліків. Це дуже важливо та доречно, адже тоді було холодно, військові часто хворіли, в багатьох була пневмонія через ночівлі в бліндажах. Нас знають в Україні завдяки спортивним змаганням сина, тому в яке б місто я не звернулась за допомогою – скрізь було зелене світло та охочі допомогти. Ми дуже швидко знаходили ліки, спальники, каремати, продукти.
Ліки, спальники, каремати, продукти знаходили дуже швидко. Фото: ШоТам.
Передали на фронт понад 30 автомобілів
З часом запити від військових стали надходити цілодобово, часто вночі. На жаль, були такі випадки, що ми вночі спілкувались з військовим, а вранці його вже не було серед живих. Багато запитів саме на автівки, тому возили їх з Польщі, а потім ремонтували та передавали військовим на фронт. Вже передали понад 30 автомобілів. А ще є багато запитів на якісні турнікети. На жаль, є багато підробок і це дуже болюча тема. Турнікет – це врятоване життя.
Возили автівки з Польщі, потім ремонтували їх та передавали військовим на фронт. Фото: ШоТам.
Наступного ранку після вторгнення сини вирішили воювати
Сини пішли добровольцями, коли їм було 18 та 22 роки. Вони довго не могли потрапити в армію, а потім у квітні записались в Правий сектор і поставили мене перед фактом. «Ми йдемо, як би ти цього не хотіла. Ти нічого не зробиш». Вже 4 травня вони були під Авдіївкою, а далі в різних точках Донеччини та Луганщини. Рівно через рік, 4 травня, старший син Максим загинув. Вони постійно йшли вперед, були добре навчені працювати на ПЗРК, «Ігла», «Стінгер», а ще були дуже мотивовані.
Старший син дуже багато знав, читав і фактично врятував життя молодшому брату, адже зробив йому складну трахеостому. Сина важко поранило в центрі Бахмута, а потім лікарі на консиліумі говорили, що був дуже малий відсоток, що він виживе. Я дуже вдячна старшому сину за цей вчинок. Його загибель – це велика втрата для всієї сім’ї та України, адже він міг зробити ще дуже багато.
Загибель старшого сина – це велика втрата для всіх. Фото: ШоТам.
Коли син загинув, то думала, що більше нічого не робитиму, але військові звертаються і ми просто не можемо їм відмовити.Ми зобов’язані перемогти ворога, бо багато захисників віддали за нас свої життя. Я дуже хочу, щоб влада не вкладала кошти в те, що може зараз почекати, а всі ресурси спрямовувала на фронт на допомогу військовим. Ми не маємо права програти, аби всі ці півтори року не були даремними.
Маленькі суми роблять великі справи
Я дуже вдячна всім тим людям, які зараз донятять для спільної мети. Часто ми дивимось виписки з рахунків, коли збираємо на автівки, і бачимо, що люди надсилають невеликі суми, але завдяки спільній залученості можна придбати ціле авто. Мене тішить, що люди лишаються небайдужими.
У мене немає вихідних ані вдень, ані вночі, адже військові пишуть цілодобово.
Маємо в штабі колекцію українських прапорів
Ми дуже радіємо подякам від військових. У нас є колекція прапорів, які вони підписують для нас. Раніше роздавали прапори, але тепер тримаємо для себе ті, що є лише в одному екземплярі, адже вони дуже цінні. На жаль, багатьох хлопців, які підписували для нас прапор, вже немає серед живих. Кожен з прапорів має свою історію, адже хтось з військових звертався до нас за допомогою і віддячував стягом.
Кожен прапор має свою історію. Фото: ШоТам.
Найдорожчим для мене є прапор, який розписали побратими сина після його загибелі. «Слава Фросту», «Фрост, друже, ти завжди з нами». Раніше, мабуть, ми не розуміли цінність прапора, а зараз все змінилось. Ще один стяг в нас вдома, син не дозволяє його брати у волонтерський центр, адже з ним він воював у Бахмуті.
Кожен з нас має бути вдячним військовим за життя
Зараз ми все більше уваги приділяємо поїздкам в шпиталі, де спілкуємось з військовими. В нас є хороший знайомий священник Роман Братковський, який теж колись воював, а зараз допомагає повертати хлопців до життя. Коли ми бачимо очі поранених, то розуміємо, що їх потрібно підтримувати. А ще щонеділі ми проводимо в церкві служби за мир та спокій в Україні, всіх поранених, полонених, захисників та тих, хто постраждав від війни.
Після втрати сина тримає те, що він зараз в раю, адже віддав своє життя за ближніх. Кожен з нас має хоча б підійти до військового та подякувати йому за те, що завдяки йому ми досі тут живемо своїм життям.
Авторка: Марія Лаврів